«Разом, але окремо» – так взаємодіяли мешканці Волині до початку Другої світової війни: пліч-о-пліч у краю співіснували православні, католики, юдеї, представники інших віросповідань.

Станом на середину 1920-х рр. у Волинському воєводстві українці складали 70,2 % його мешканців, поляки – 13,5 %, євреї – 12,4 %, німці – 2,4 %, чехи – 1,3 %. Мешкали в цій адміністративній одиниці Польщі й представники інших національностей (0,2 % населення).

Серед міст і містечок, які після окупації третім Рейхом теренів СРСР увійшли до гебіту «Рівне», найбільшим був нинішній обласний центр. Наприкінці 1920-х рр. у Рівному проживало понад 55 тис. чол.

Таблиця 1

Національний склад населення Рівного

(друга половина 1920-х рр.)

Тим часом у містечку Корець мешканців було в 10 разів менше.

Таблиця 2

Національний склад населення м. Корець

(друга половина 1920-х рр.)

Невеличкими містечками в той час були Гоща й Тучин. Їх мешканців органи місцевої влади фіксували тільки в складі гміни – «низової» адміністративної одиниці Другої Речі Посполитої.

Таблиця 3

Національний склад населення Гощанської гміни

(друга половина 1920-х рр.)

Населення м. Гоща й Тучин було багатонаціональним. Серед мешканців останнього початку 1920-х рр. – 2,2 тис. євреїв. Тим часом у першому мешкало трохи більше 800 євреїв, які складали 36 % гощан.

Про багатонаціональний склад міст Волинського воєводства промовляли сакральні споруди, в яких молилися представники різних віросповідань.

У 1929 р. у Волинському воєводстві функціонувало 684 православних і 114 католицьких парафій. Численні синагоги діяли в містах і містечках краю.

Прикладом поліконфесійного світу є Корець, де представники різних віросповідань молилися в костелі, синагозі та трьох церквах. Аналогічно чимало сакральних споруд було і в Рівному. Тут діяли три церкви, два костели, кілька синагог і молитовних будинків, де до Всевишнього зверталися юдеї.

Ще одним маркером полікультурного світу були школи: адже кожна із спільнот прагнула організувати навчання рідною мовою дітей. Одночасно держава протегувала поступу польської. Як наслідок діти навчалися польською, українською мовами, російською, чеською, їдишем та івритом. Скажімо, в Рівному в другій половині 1920-х рр. функціонували державна, українська, три єврейські та одна російська гімназія. Діяли тут і численні школи (серед 7-ми приватних – «Чеської матіци школьної»).

Дещо по-іншому складалася ситуація в менших містечках. Так, скажімо, в Корці працювала лише 7-класна та одна єврейська приватна школи.

Попри те, що в суспільно-політичному житті Другої Речі Посполитої вирували пристрасті, а наприкінці 1930-х рр. у ній все чіткіше стали простежуватися національні конфлікти, 1921–1939 рр. запам’яталися волинянам як роки гармонійної взаємодії представників різних національностей і віросповідань.

Реалізуючи статті таємного додаткового протоколу до пакту про ненапад, який поділив сфери впливу нацистської Німеччини й СРСР в Європі, останній у вересні 1939 р. атакував Другу Річ Посполиту. Новоутворена 4 грудня 1939 р. Ровенська область стала частиною УРСР, а відтак і Радянського Союзу.

Громадськість Волині сприймала події вересня 1939 р. по-різному. Поляки були шоковані агресією третього Рейху й СРСР супроти їхньої національної держави. Оцінка входження західноукраїнських земель до складу СРСР представниками інших національностей залежала від багатьох факторів. Так, значна частина українців була добре поінформована про Голодомор 1932–1933 рр., репресії тощо. Тим часом окремі з них (особливо бідняки) залишалися членами чи симпатиками тих політичних сил, які сповідували ідеал побудови соціалістичного суспільства.

У реаліях свободи слова, що була властива Другій Речі Посполитій, громадськість була добре обізнана не тільки з подіями в СРСР, а й у нацистській Німеччині. З-поміж двох лих – радянським і нацистським тоталітаризмами – чимало з євреїв вважали перший меншим злом: адже третій Рейх наприкінці 1930-х рр. вже відкрито «промовляв» антисемітизмом.
Процес радянізації був всеохоплюючим. Першочергово створено нові органи влади, форпостом яких стали партійні та каральні структури. Їхня робота, як і діяльність профспілок, молодіжних організацій спрямовувалася на утвердження радянської влади в Західній Україні. В краю запроваджено жорстку цензуру.

Форумом, який «легалізував» радянську владу в регіоні, стали Народні збори Західної України (Львів, 27–28 жовтня 1939 р.). Участь у них брали численні волиняни. Зокрема, рівняни А. Євчук, І. Горбатенко, С. Біненбойм, тучинський робітник К. Л. Прокопчук, багатодітна мати У. І. Мартинюк та ін. Делегували своїх представників і мешканці сіл. Так, із Шубкова, що неподалік Тучина, делегатами Народних зборів були К. Л. Прокопчук і Г. Г. Журомська. Делегати цього форуму, як і ті, яких у 1940 р. делеговано до Верховних рад СРСР та Української РСР, «обиралися» на безальтернативній основі.

Невдовзі після утворення Ровенської області, наприкінці лютого 1940 р., в м. Корець постала міська рада, а в Тучині й Гощі селищні ради народних депутатів.

Радянізація супроводжувалася всеосяжним наступом на громадянське суспільство. В процесі становлення тоталітарного режиму ліквідовано багатопартійну систему, яка функціонувала в Польщі. Численні політичні інституції – українські, польські, єврейські – припинили своє існування. Арештам і репресіям піддано не тільки лідерів партій, але й активістів громадських організацій, яких трактували «соціально-небезпечними елементами».

Репресії розгорнулися як у містах і містечках, так і на селі: ув’язнювали людей усіх національностей. Так, у Рівному заарештовано багаторічного директора гімназії Якова Бичківського, відомого просвітянина Теодозія Довгалюка, організатора «Пласту» Степана Семенюка, зовсім юних Костянтина Ромського й Якова Гольдберга. Заарештовано й вислано з міста Хаю Кац. Приклад репресій у селах – арешти кількох юнаків з Нового Корця. Про їхню долю односельці не знають і понині…

Радянська влада, яка керувалася класовими цінностями, трактувала поляків «нелояльною нацією». Це зумовило її агресію проти церкви: із майже 80-ти католицьких храмів Волині на початку 1940-х рр. богослужіння здійснювалися лише в кількох. Сім’ї польських осадників, державних службовців часів Другої Речі Посполитої стали об’єктом репресивної системи СРСР: їх силоміць депортували до Сибіру. Ось як оповідала про цю трагедію Яніна Стобняк: «У ніч із 9 на 10 лютого 1940 р. родину осадників розбудило сильне грюкання в двері. Відкривши їх, господар бачив енкаведиста у супроводі міліціонерів. Енкаведист зачитував постанову про депортацію і наказував пакувати найнеобхідніші речі та харчові продукти впродовж 30 хвилин. Здебільшого главу сім’ї тримали під прицілом гвинтівок, а речі складала його дружина, яка одночасно мусила заспокоювати переляканих дітей. У дорогу дозволяли взяти посуд, одяг, дрібний інвентар, а головне – харчів на місяць на кожну особу. Все це не мало перевищувати 500 кг. Ешелон, у якому вивозили поляків до Архангельська, складався із 55 товарних вагонів, у кожен із яких було напхано, разом із багажем, по 40–50 чоловік замість 25 за «нормою». Тією ж «нормою» передбачено давати раз на добу гарячий обід і 800 г хліба на особу, однак були дні, коли охоронці навіть не відчиняли вагонів, щоб впустити свіжого повітря, а передавали трохи гарячої води та кілька буханців хліба на всіх. Грубка посеред вагона майже не давала тепла, тож уночі коси жінок примерзали до промороженої стіни. Замість туалету – дірка в підлозі, запнута з боків покривалом»[1].

Аналогічними були умови депортації українців (напр., із села Липки Гощанського району в Сибір вивезено три сім’ї) та євреїв. Незважаючи на національність, ті, кого радянська спецслужба вважала неблагонадійними, стали жертвами тоталітарного режиму, який постав на Волині в 1939–1941 рр.

Становлення нової влади супроводжувалося подоланням багатьох соціальних проблем, які не були врегульовані в Другій Речі Посполитій. Прагнучи в такий спосіб зміцнити соціальну базу нового режиму, спецоргани одночасно вербували інформаторів. Серед тих, кому запропоновано таку роль – уродженець Тучина Василь Стадник. Випускник української гімназії, він у 19-річному віці став студентом Рівненського учительського інституту, а невдовзі йому запропоновано співпрацювати з НКВС. Будучи знайомим з окремими членами ОУН та не бажаючи видавати їх спецслужбам СРСР, В. Стадник знайшов вихід із ситуації в нелегальному переході кордону. Проте цей задум провалився: 6 грудня 1940 р. його затримав прикордонний загін. Юнак опинився у рівненській в’язниці.

[1]Шевчук В. П., Лустюк Ю. А. Шубків: наша історія жива. Історико-краєзнавчий нарис. Рівне: Волин. обереги, 2015. С. 119–120.

Одним із пріоритетних завдань радянської влади стала реформа освіти. На базі шкіл, які діяли до вересня 1939 р., постали нові. Так, приміром, у Рівному створено 17 загальноосвітніх шкіл. Діти навчалися в них українською, російською, польською та єврейською мовами. Водночас відбулася уніфікація змісту навчального процесу. Задля посилення вчительського корпусу в Рівному відкрито учительський інститут; у край спрямовано численних навчителів із радянської України.

Важливим компонентом освітньої справи стала боротьба з анальфабетизмом. Вже наприкінці вересня 1940 р. у Рівному працювало більше трьох десятків шкіл для безграмотних і малописьменних.

Украй важливий маркер радянізації в соціально-економічній сфері – націоналізація власності. Протягом грудня 1939 – лютого 1940 рр. тільки в Рівному націоналізовано 176 виробничих об’єктів. Загалом у новоутвореній Ровенській області до середини березня 1940 р. промислових об’єктів позбавлено 465 власників. Одержавлено не тільки підприємства (наприклад, завод «Бергшлос» у Рівному), а й готелі, кінотеатри, майже три сотні млинів тощо. Наприкінці 1939 р. націоналізовано володіння великих землевласників; власністю держави стали наділи польських осадників і церковна земля.

Ці зміни мешканці Рівненщини сприймали по-різному: бідняки сприйняли націоналізацію з радістю; натомість успішні, яких радянська влада позбавила бізнесу, сприймали нововведення як лихо й катастрофу.

Радянізація Західної України стала випробуванням для її мешканців, суперечила інтересам усіх народів: «польського, у котрого відібрали державу і почали винищувати депортаціями та масовими арештами; українського, матеріальне становище якого драматично погіршилось, існуючі організації були знищені, а прагнення створити власну державу віддалилося в недосяжне майбутнє; і, нарешті, єврейського, який теж у загальному підсумку не скористався появою радянської влади, яка нищила його еліту, доробки та громадські організації»[2]. Так оцінив наслідки суспільно-політичних процесів у Західній Україні вересня 1939 – червня 1941 рр. польський учений Г. Мазур.

[2] Мазур Г. Політика радянської влади щодо населення Західної України в 1939–1941 рр. : суть і наслідки. Україна – Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV Міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». Варшава, 8–10 жовтня 1998 року. Варшава, 1999. С. 104.

Ідеологія НСДАП щодо євреїв включала судження як власне А. Гітлера, котрі відображені в його книзі «Mein Kampf», яка за своїм характером є мемуарною з чіткою пропагандистською складовою, так і ті постулати, що сформульовано в середовищі нацистів після того, як їхній лідер став канцлером Німеччини (1933 р.). Запозичивши термін «арієць» в авторів расових теорій XVIII–XIX ст., Гітлер обстоював твердження про те, що людство перебуває в стані боротьби «рас», а відтак «чисті німці», як представники арійської раси, потребують самозахисту та здобуття життєвого простору (lebensraum) – теренів, на яких будуть вироблятися матеріальні блага та зростатимуть нові покоління матерів і солдат.

Наполягаючи на «природності» панування «арійців» у світі, Гітлер та його однодумці перетворили постулат «раса над усе» в наріжний компонент своєї ідеології. Вони розділили раси на три групи. Перша з них – «арійська», яку оголошено «культуротворчою». Другу групу, за переконанням нацистів, формували раси «культуроносні». Їх визначено такими, які не здатні самостійно творити ідеали: вони буцімто лише запозичують та адаптують їх. Нарешті найнижчою (третьою) групою є «культуроруйнівна». До неї й зараховано євреїв, яких обвинувачено в створенні суспільно-політичних «моделей» марксизму, капіталізму, витворенні ідеалів демократії, любові тощо. Оскільки в ідеології нацистів теза про їх взаємозв’язок із комунізмом була фундаментальною, нацисти трактували євреїв опорою більшовицького режиму.

Головною перешкодою для досягнення домінування «арійців» Гітлер вбачав у поляках, росіянах, інших націях, які проживали на теренах Другої Речі Посполитої й СРСР – території, де, як він вважав, мали домінувати «арійці». При цьому лідер НСДАП приділяв особливу увагу євреям: він приписував їм численні негативні риси, які, були впевнені нацисти, неможливо виправити будь-якими заходами. Окремі цього, Гітлер і його прихильники були переконані в тому, що євреї мають за мету не тільки інтегруватися в німецьке суспільство, а й знищити його.

Після приходу Гітлера до влади, НСДАП провела низку заходів, які демонстрували «цінності» нацистів. З-поміж них – спалення книжок, що були написані євреями та авторами, яких асоціювали з лівими політичними силами (травень 1933 р.). Восени 1935 р. на з’їзді НСДАП ухвалено т. зв. «Нюрнберзькі закони». Перший з них – «Закон про захист німецької крові та честі» запровадив численні обмеження для євреїв (зокрема, забороняв їх шлюби з «арійцями»). Другий – «Закон про громадянство Рейху» - визначав «механізм» визначення євреїв (ними вважали тих, хто мав три чи більше бабусь і дідусів, котрі сповідували юдаїзм).

У подальшому в нацистській Німеччині з’явилися численні обмеження: євреям заборонили відвідувати школи, користуватися радіо, телефонами тощо. У ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. в країні відбувся масштабний погром: першими мішенями «Кришталевої ночі» стали синагоги; 30 тис. євреїв-чоловіків заарештовано й відправлено до концтаборів.

Після початку Другої світової війни, нацисти вбили в Східній Європі десятки тисяч євреїв. На Ванзейській конференції (20 січня 1942 р.) їх високопосадовцями ухвалено «остаточне розв’язання» - план знищення всіх євреїв у Європі.

Наступ армії третього Рейху був стрімким і потужним. Згідно запровадженого окупантами адміністративного поділу, значну частину завойованих ними територій включено до рейхскомісаріату «Україна», який поділявся на генерал-комісаріати. Один із них – «Волинь-Поділля» – включав з-поміж інших т. зв. гебіт «Рівне». До нього увійшло м. Рівне, Корець, Тучин і Гоща. Виконавчу владу на теренах колишньої Ровенської області очолив краєвий комісар Беєр.

Упродовж липня–серпня 1941 р. владу в Гощі, Тучині та Корці здійснювала воєнна комендатура. Дещо довше – до вересня – вона правила в Рівному. Восени того ж року владу в усіх чотирьох населених пунктах перейняла німецька цивільна адміністрація.

На території рейхскомісаріату «Україна», як і на інших теренах анексованих третім Рейхом, здійснювався «Генеральний план для Сходу» (Генеральний план «Ост»), який мав за мету реалізацію ідеї Lebensraum. Згідно із ним, мільйони українців та представників інших національностей слід було виселити, а на їх місце поселити «арійців». Одночасно ці території мали стати «юденфрай» – вислів нацистів, що означав територію «вільну від євреїв».

Вагомі складові нацистського «нового порядку» – створення концентраційних і трудових таборів, примусове вивезення до Німеччини частини працездатного населення. Шляхом введення «поліційної години» визначено час, коли українці, поляки та євреї могли перебувати на вулицях.

Згідно із розпорядженням крайового комісара Беєра, починаючи з 19 вересня 1941 р. євреї (з 14-річного віку) мали носити на верхньому одязі спеціальний знак ідентифікації: коло жовтого кольору, зірку Давида. Завдяки цьому їх виділено з-поміж християнського населення.

Євреям заборонили очолювати будь-які підприємства (на ці посади призначалися винятково т. зв. арійці), користуватися поштою. У ремісників забрано інвентар та устаткування; євреям заборонили будь-яку торгівлю. Їх примушено працювати в суботу.
З перших дній окупації України нацисти вбивали євреїв. Гебіт «Рівне» – одна зі створених ними адміністративних одиниць, де здійснювався геноцид євреїв Європи – Голокост.

Перші вбивства євреїв відбулися невдовзі після окупації нацистами того чи іншого населеного пункту. Опісля здобуття Рівного, вони заарештували на його вулицях 150 чоловіків і розстріляли їх. 9 липня 1941 р. на околицях цього міста вбито ще 400 євреїв.

Кількома днями раніше – 6 липня – загинуло 60–70 євреїв Тучина. На відміну від Рівного, перші жертви в цьому містечку (як і в Корці) загинули в час погрому. Наступного дня нацисти розстріляли 20 євреїв та 5 українців як радянських активістів. Наприкінці цього ж місяця розстріляно 10 євреїв у Гощі.

Такі злочини відбувалися і в подальшому. На четвертий день окупації Корця в лісі поблизу хутора Шитня вбито 120 чол. тамтешньої єврейської інтелігенції. В серпні того ж року в с. Суха Воля (Житомирська обл.) розстріляно ще 350 чоловіків – мешканців Корця.

Жертвами нацистів ставало все більше людей. Наймасштабніша трагедія відбулася в Рівному: 6–7 листопада 1941 р. в урочищі Сосонки вбито 17,5 тис. мешканців цього міста (у т. ч. й дітей). Рівнян-євреїв введено в оману оголошенням про примусове переселення. Зібраних ескортовано поза місто, де два дні тривали розстріли. Наймолодша жертва злочину в урочищі Сосонки – дитина, яка народилася напередодні цієї трагедії.

Геноцид тривав і в подальшому. 20 травня 1942 р. розстріляно 670 євреїв Гощі. Наступного дня відбулися масштабні розстріли євреїв Корця: в с. Козак позбавлено життя 2,5 тис. чол.
Тих євреїв, яким пощастило залишитися живими, насильно сконцентровано й ізольовано в гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших – у грудні 1941 р. – постало гетто в Рівному. На другому етапі геттоїзації (весна–літо 1942 р.) відбулася ізоляція євреїв Корця, Гощі, Тучина. До цих мікропросторів страждань і мучеництва потрапили не тільки мешканці містечок, а й навколишніх сіл.

Гетто створювалися в невеличких, найбідніших районах міст / містечок. Будинки, які раніше належали євреям, їхній крам перетворювалися на державну власність. Вигнані з власних осель, вони переселялися в гетто найчастіше з тим «скарбом», який змогли принести в руках. На бранців гетто систематично накладалися контрибуції. Внаслідок цього мінімізовано можливості євреїв купувати їжу й ліки.

Нестача житла в гетто призводила до того, що в одному помешканні часто-густо проживали незнайомі люди. Дошкуляв голод: доведення жертв до становища жебраків, отже – до голодної смерті, було складовою нацистської політики. Взимку мешканці гетто потерпали від холоду.

Задля того, щоб не бути розстріляними, євреї влаштовувалися в ремісничі майстерні та на фабрики. Одночасно нацисти послідовно їх експлуатували. Зокрема, тисячі євреїв Корця (в т. ч. 10-річних дітей) примушено копати траншеї для прокладання кабелю зв’язку. Десятки з них, не витримавши голоду, побоїв і виснажливої праці, вмирали щодня десятками.

Гетто – місця тимчасової ізоляції євреїв: після нетривалого часу всіх їх бранців убито.

Завдяки зосередженню євреїв у гетто, нацисти не тільки відмежували їх від іншого населення, а й, як виявилося згодом, здійснили дуже важливий захід задля організації убивства. Бранців цих мікропросторів не тільки пограбовано, виснажено голодом і примусовою працею, але й, найважливіше, сконцентровано. Їм унеможливлено шляхи для втечі та порятунку.

Створені в гебіті «Рівне» гетто проіснували недовго. В осерді рейхскомісаріату «Україна» – нинішньому обласному центрі – воно функціонувало близько 8 місяців, у Корці та Гощі – 4 місяці. Лише кілька днів діяло гетто в Тучині.

Першим із них ліквідовано гетто в Рівному. Акція, як і інші аналогічні злочини на окупованих теренах України, була ретельно підготована.

Пізно ввечері 13 липня 1942 р. окупанти та українська поліція оточили гетто. Вночі вбивці увійшли в нього. Вони вломлювалися в будинки й, застосовуючи грубу фізичну силу, виганяли з них переляканих людей. Повсюдно чулися крики відчаю. На вулицях лежали трупи вбитих…

Злочинці примусили жертв йти в напрямку залізничних колій, неподалік яких гетто й знаходилося. Там приречених на загибель загнано в товарні вагони з написом «Відділення з переселення євреїв».

У потязі опинилося більше 5 тис. чол. Після кількох годин перебування у залізничних вагонах, виснажених липневою спекою, їх відвезено в напрямку м. Костопіль. Неподалік міста їх усіх, незважаючи на стать і вік, розстріляли.

Тим часом у самому спорожнілому гетто Рівного військові та їхні помічники обшукували будинки в пошуку тих євреїв, які заховалися. Ці розшукування тривали кілька днів.

На другому місці за кількістю жертв Голокосту в гебіті «Рівне» – Тучин. Ліквідація тамтешнього гетто відбулася в зовсім інших умовах: тамтешні євреї, які усвідомили свою гірку перспективу, здійснили повстання. Незважаючи на це, фактично всі вони загинули. Не пощастило врятуватися й тим, хто завчасно готував сховки. Серед убитих – прибулі до Тучина з м. Кельце Паула Вайцман та її батько. Паулі в 1942 році було лише 14 років.

На відміну від євреїв-рівнян, мешканців Гощі та Корця розстріляли неподалік містечок, де вони проживали. Жертвами нацистів стало 500 бранців гощанського гетто, яких убито наприкінці вересня 1942 р. Ще 2 тис. чоловік розстріляно в лісі неподалік Корця.

Злочини в гебіті «Рівне» здійснювалися загонами СД, які прибували до Корця, Тучина й Гощі з Рівного, німецькою жандармерією та українською поліцією. Участь у ліквідації гетто Рівного брали 1-ша рота 33 резервного поліцейського батальйону, поліція безпеки та українська поліція. Рівнян розстрілювали службовці останньої та команди СД.

Вижити в добре організованих акціях пощастило лише поодиноким євреям.

Втеча з гетто – кричуще порушення євреями тих правил, які встановлювали нацисти на окупованих територіях. Дії жертв – це відповідь на реальність всеосяжної дискримінації, приниження, голоду й поневірянь, убивств. Водночас – це форма боротьби, намагання вибороти життя.

Найчастіше на втечу з гетто жертви геноциду наважувалися тоді, коли усвідомлювали неминучість загибелі. Прийняття такого рішення було вкрай складним: ті, хто його приймав, усвідомлювали масштаб ризику переховування поза гетто. Давалося взнаки й розуміння того, що, організувавши втечу, батьки вже ніколи не побачать своїх дітей, а родичі – близьких.

Першочергове завдання утікачів – залишити простір примусового утримання непомітно, не бути заарештованими охоронцями гетто. Наступний крок у ланцюгу порятунку – дістатися місця, де планувалося переховуватися. Випадкова зустріч з недоброзичливцем, військовим чи поліцейським могла стати роковою.

Неймовірно жорстоке покарання за допомогу євреям – розстріл разом із членами сім’ї – суттєво впливав на позицію «сусідів». А відтак допомагати жертвам Голокосту наважувалися одиниці.

Сміливці керувалися різними мотивами: одні співчуттям, інші ж – бажанням заробити на чужій біді. Серед перших було чимало набожних людей. Зокрема, євангельських християн-баптистів. Що ж до других, то ними керувало бажання заробити (порятунок мешканців Корця Сари Шапіро та її брата почався з того, що їхні батьки заплатили бездітному подружжю за порятунок дітей). Це перетворювало ситуативну допомогу жертвам Голокосту на своєрідний «ринок послуг». Ті, хто наважився на такий заробіток, ховали євреїв стільки, скільки вони могли платити за їжу та свій порятунок.

Українці й поляки організовували втечу й переховували головним чином колишніх друзів, знайомих чи їхніх дітей. Саме так склалася доля сім’ї Хомут, що мешкала в Тучині, котру рятувала родина Герасимчуків (детально з цією історією можна познайомитися тут. Інший приклад порятунку знайомих – вчинок Якова Сухенка, який допомагав Мірі та Варварі Барац (історія їх порятунку представлена в анімаційному фільмі «Людина з обличчям», який можна переглянути за покликанням).

Траплялося, що рішення про втечу приймалося в силу обставин, що складалися. Прикладом непідготовленої, спонтанної втечі є порятунок Іцика і Дуні Зейдель, яких переховувала сім’я Потапчуків.

Були серед утікачів і ті, хто покладався на долю. Не маючи можливості домовитися про допомогу й переховування, вони прямували в ліси. Ті, чия зовнішність дозволяла вдавати українців чи поляків, приховуючи свою національність «розчинялися» серед місцевого населення. Так, напр., сестри Рубін, заробляли на прожиття вишиванням, шукаючи замовників у навколишніх із Корцем селах.

Ті євреї, які знаходили прихисток у добросердечних людей, мусили повсякчас ховатися від стороннього ока. Небезпечними для них були не тільки нацисти та поліцаї, а й «сусіди», які могли інформувати про них убивць. Відтак утікачі з гетто перебували в криївках тижнями, місяцями, а дехто й роками. Значній частині тих, хто втік із гетто вижити не пощастило.

Нацисти не приховували своєї зневаги до євреїв. Здійснювана ними дискримінація була публічною і демонстративною. Роздруковані розпорядження влади, якими жертв запроваджено в реальність суцільного безправ’я, розклеювалися на будинках. Значна їх частина публікувалася в газетах. Сучасники не могли не знати про розстріли безневинних жертв, які почалися невдовзі після встановлення контролю нацистів на Волині, не бачити гетто, якими вкрилися всі окуповані третім Райхом території. А відтак вони стали вимушеними свідками Голокосту.

Перед місцевим населення постали складні морально-етичні проблеми. Амплітуда варіацій його настроїв і поведінки виявилася значною. Більшість з різних причин відсторонилася від євреїв. Одні думали про власну безпеку й виживання, іншим було байдуже, що відбувається із сусідами. Хтось боявся покарань за допомогу переслідуваним. Інші – бранці етнічних стереотипів і пересудів, попервах схвалювали нацистську політику дискримінації євреїв. Одним із піків неприязні, ворожості щодо них став погром у Корці (участь у ньому брали мешканці сусідніх сіл).

Левова частина волинян воліла уникати будь-яких контактів з євреями. Вони відсторонилися від жертв, вдавали, що не помічають трагедій, які розігрувалися поруч. З різних причин – передусім бажання самим не потрапити під маховик репресій нацистів, ця більшість стала всуціль відстороненими спостерігачами.

Водночас нерідкими були випадки, коли вчорашні сусіди, знайомі демонстрували зневагу до євреїв, кривдили їх. Все життя несла в собі рубець образи мешканка Корця Рахель Рубін, яку в час Голокосту нізащо вдарив директор школи, в якій вона навчалася. Таких зневажених було чимало. Широкий діапазон поведінки вчорашніх знайомих продемонстрували події в Сосонках: серед вбивць опинився юнак, який власноруч розстрілював тих, з ким раніше вчився в одній школі.

Рятівники жертв Голокосту

Вагомою складовою поведінки волинян у час Голокосту став економічний фактор. Часто-густо місцевий люд приносив їжу до гетто, вимінював її на ті чи інші речі. В такий спосіб селяни допомагали євреям не померти з голоду. Водночас такий обмін був здебільшого нееквівалентним. Це призводило до того, що чимало жертв швидко вичерпали ресурси (гроші, одяг, взуття тощо), за які могли б надалі купувати чи вимінювати харчі.

Серед місцевого люду знайшлися мисливці за майном євреїв: одні не повертали речі, які ті залишали їм на зберігання, інші грабували оселі жертв як тільки вони залишали свої будинки при переселенні в гетто чи були вивезені на розстріл. Подекуди навіть порятунок перетворювався на бізнес: декотрі погоджувалися переховувати євреїв тільки за гроші.

Бажання збагатитися спонукало окремих українців відгукнутися на пропозицію тучинських євреїв знайти їм зброю, яку вони використали в час повстання. Цю зброю вони не передали тим, хто прагнув захистити своє життя чи, бодай, загинути з високо піднятою головою, а продали.

Поруч із такими ласими на гроші – інші. Ті волиняни, які перекидали бранцям гетто їжу через паркан, «губили» щось везучи дорогою тощо. Відомо чимало прикладів, коли українці та поляки годували втікачів з гетто, давали їм якийсь харч на дорогу тощо.

Строкату палітру сюжетів діалогу євреїв із представниками інших націй у роки Голокосту прикрасили ті українці, поляки, чехи, котрі рятували жертв безкорисно. Одні з них простягнули руку допомоги знайомим. Інші рятували тих, з ким в якийсь момент звела їх непередбачувана доля. Такі велетні духу керувалися ідеалами людяності й гуманізму. Серед них було чимало щиро віруючих людей.

Діапазон поведінки волинян у час Голокосту демонструє постать мешканця с. Річиця Федора Коротюка. Член ОУН, комендант поліції в рідному селі, він у роки окупації випікав хліб воякам УПА. Ризикуючи всім, він говорив євреям, яких рятував: «Вас тоді можуть убити, коли мене самого вб’ють, ті, хто по вас прийде».

Складно сформулювати вичерпно влучну, лаконічну оцінку діям тих, хто наважився безкорисно рятувати жертв Голокосту. Описуючи пережите, одна із врятованих сказала про свого рятівника лише три слова: «Він був Янголом».

На окупованих територіях України нацисти запровадили надзвичайно жорстоку систему кари за допомогу євреям. Поміч їм каралася розстрілом не тільки голови сім’ї, а й її членів. Це стало надзвичайно важливим чинником, який впливав на позицію потенційних рятівників.

Ті, хто були лояльними до євреїв, опинялися в полоні внутрішній баталій, які зумовлювалися відповідальністю перед рідними. Одна із врятованих згодом оповіла про своїх спасителів: «Я часто дивувалася, як у сім’ї Палащуків було стільки сили та хоробрості, щоб переховувати нас, щоб зробити те, що зробили вони. Переховувати нас, четверо осіб, коли вони знали, що покаранням була б смерть їм і їхнім дітям…»

Траплялося так, що навіть ті, хто дав притулок євреям, з часом ставив під сумнів раціональність своїх дій. Яскравим прикладом поневіряння в пастці таких складних дилем є постать Павла Герасимчука. Ось як про це згадувала врятована його сім’єю Паула Оберлендер: «Це було дуже ризиковано для нього. І він не хотів тримати нас. Він говорив, що хвилюється не за себе, а за своїх п'ятьох дітей. Їх могли б вбити. Німці увесь час ходили в пошуках євреїв. Я не думаю, що він мав намір тримати нас так довго. Він приходив і говорив – завтра вранці я принесу вам трохи молока та хліба і вам потрібно буде піти в пошуках [іншого] притулку. Але потім він приходив до нас і говорив: «Можливо ви грішні, але ця дитина не зробила нічого поганого, чим вона заслужила на це?» Він плакав і зрештою так і не зміг прогнати нас. Він постійно казав: «знаєте що, сьогодні дуже холодний день? Давайте зачекаємо до завтра. Можливо завтра буде тепліше. І так тривало 18 місяців. Він був янголом».

Дилема відповідальності перед рідними не краяла тих, хто діяв самотужки. Цей факт не применшує величі їх вчинку. Адже вони, як і інші, кому згодом присвоєне запроваджене Ізраїлем почесне звання Праведника народів світу, поставили на кін найдорожче – життя. Яскраві приклади таких героїв – Яків Сухенко (анімаційний фільм про нього «Людина з обличчям» можна подивитися тут) та Марія Бабич. Їй, приблизно 50-річній жінці, яка вдавала себе за матір малечі, довелося пройти через пекло зневаги знайомих, котрі глузували з її пізнього материнства. Згодом саме М. Бабич першій з-поміж українців присвоєно почесне звання Праведника народів світу (1963 р).

Облаштувавши криївку, рятівники переховували жертв нацизму здебільшого в одному місці. Проте траплялося й інакше: почувши про небезпеку викриття чи усвідомлюючи такий ризик, спасителі створювали нові сховки. Інколи переслідуваних переправляли в ліси, інші села, значно рідше – в міста (історія порятунку Яковом Сухенко Міри та Варвари Барац).
Боячись зради чи викриття, рятівники тримали свої секрети за сімома замками. Вони не посвячували в свої таємниці не тільки друзів, а й родичів. Будь-який прорахунок цих добросердечних сміливців міг завершитися трагедією: розстрілом найрідніших та їхньою загибеллю.

У діях Праведників народів світу не було корисливих мотивів. Навпаки: вони ризикували власним життям та життями своїх рідних керуючись загальнолюдськими цінностями. Починаючи з 2021 р. Україна вшановує таких героїв на державному рівні (День пам'яті українців, які рятували євреїв у час Другої світової війни).

Усвідомивши намір нацистів, частина євреїв покладалася не на Провидіння, а виборювала своє право на життя. Першими на відкритий опір нацистам наважилися євреї гетто Тучина. Це був акт відчаю приречених, які збагнули намір нацистів убити їх.

Злочинний план одновірцям розкрили голова юденрату Тучина Г. Шварцман та його заступник на зібранні, яке відбулося в синагозі. Готуючись до опору, євреї роздобули незначну кількість зброї, придбали бензин та інші запалювальні суміші для того, щоб у критичний момент підпалити ті будівлі, які знаходилися в межах гетто.

У момент початку його ліквідації (23 вересня 1942 р.), 60 молодих бранців гетто відкрили вогонь зі стрілецької зброї по карателям. Запалали будівлі. Скориставшись ефектом несподіванки, чоловіки повалили частину загорожі. Кільком тисячам приречених вдалося залишити гетто. Частина з них добралася Пустомитівського лісу. Їхню втечу прикривала одна із груп повстанців.

Незважаючи на успіх повстання, вижити вдалося лише поодиноким втікачам. Керівника повстання в гетто Тучина розстріляно нацистами на тамтешньому єврейському цвинтарі. Не пощастило вижити і тим євреям містечка, які завчасно приготували схрони.

Наприкінці вересня 1942 р. майже два десятки бранців гетто Корця, що врятувалися від розстрілів втечею до лісу, об’єдналися в партизанську групу, яку очолив Моше Гільденман. Він – 45-річний інженер та підприємець, відомий у містечку громадський діяч.

Фільм «Повстання приречених»

У ніч на 24 вересня 1942 р. Моше Гільденману, його синові Симсі та півтора десятку молодим євреям вдалося прорватися крізь оточення вбивць та переправитися через р. Случ. Невдовзі, влаштувавши засідку (10 жовтня 1942 р.), члени групи «дядька Михайла» здобули першу зброю: 6 пістолів, 2 револьвери та 3 ручні гранати. Того ж місяця арсенал євреїв-партизан поповнився 12 гвинтівками та 4 ручними гранатами.

Зазнавши втрат у районі Висоцьк – Рокитне, бійці партизанської групи «дядька Михайла» опинилися на Житомирщині. У січні 1943 р. вони стали бійцями партизанського з’єднання. Реорганізована група «дядька Михайла» перетворилася в окрему єврейську роту. Нею здійснено понад 150 бойових операцій, підірвано кілька десятків ешелонів; бійці єврейської роти звільнили понад 300 в’язнів таборів. Як самостійний підрозділ єврейська рота діяла на півночі Житомирщини до її звільнення з-під нацистської окупації.

Ті євреї, які виявили сміливість і рішучість, репрезентують активних учасників руху Опору з нацизмом.

Україна відмовилася від політики безпам'ятства, яку сповідував СРСР як до жертв Голокосту, так і Голодомору та геноциду кримсько-татарського народу. Щорічно, відповідно її законодавства, пам’ять загиблих євреїв вшановується в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (27 січня). Починаючи з 2021 р. відзначається День пам'яті українців, які рятували євреїв у час Другої світової війни (14 травня).

Важливим елементом пам’яттєвої політики є подальший пошук громадськими активістами й вченими тих, чиї вчинки заслуговують пошанування шляхом присвоєння почесного звання «Праведник народів світу». Оскільки Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» (Єрусалим) підтримує не всіх претендентів, Всеукраїнська єврейська рада та Фонд «Пам’ять жертв фашизму в Україні» заснували почесне звання «Праведник народів України». Збереженню пам'яті про звитяжців духу сприяє робота «Рiвненської обласної асоціації милосердя християн-рятiвникiв Праведників народiв свiту», яка постала в середині 1996 р.

У роки «перебудови», шокована правдою про геноциди громадськість України приділяла цим болісним темам все більше уваги. У краю проводилися заходи із вшанування їх жертв. Зокрема, у квітні 1990 р. в Рівному вперше проведено вечір пам'яті із пошанування загиблих у Голокості євреїв.

Важлива складова пам’яттєвої політики – зведення меморіалів та пам’ятних знаків у місцях, де загинули євреї. Вони поставали внаслідок ініціатив єврейських товариств, які наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. утворилися в різних містах і містечках Рівненщини, євреїв, які проживали за кордоном. Прагнучи облаштувати місця загибелі рідних, жертв Голокосту загалом, вони налагоджували співпрацю з місцевими органами влади.

Найвідоміший пам’ятник жертвам Голокосту в Рівненській області відкрито у листопаді 1990 р. в урочищі Сосонки (Рівне). У червні наступного року, напередодні 50-ї річниці розстрілів тамтешніх євреїв, у цьому місті відкрито меморіал. Тривав діалог влади й Рівненського товариства єврейської культури про встановлення пам’ятних знаків на інших місцях розстрілів. Восени 1992 – навесні 1993 рр. йшлося, напр., про встановлення меморіального знаку в Костополі.

Спорудження місць пам’яті відбувалося головно коштом родичів загиблих. На теренах, які в час окупації входили до гебіту «Рівне», в різні роки відкрито ще кілька пам’ятних знаків. Зокрема, в Тучині, с. Козак і в Костополі, де знайшли останній притулок євреї Корця та ті, хто поневірявся в рівненському гетто, с. Симонів (урочище Агатівка), де була розстріляна частина євреїв Гощі і навколишніх сіл, в інших місцях краю. Поволі впорядкувавши місця загибелі тисяч безневинних жертв нацизму, громадськість Рівненщини та закордонні євреї виконали свій людський обов’язок перед загиблими.

Важливими для збереження пам’яті жертв Голокосту є результати діяльності громадських активістів та вчених. Останні досліджують події Голокосту на Волині й гебіті «Рівне» – зокрема. Вони публікували статті в періодичній пресі, книги, переклали українською та видали працю американського історика Дж. Бердза про Голокост у Рівному.

Зусиллями громадської організації «Мнемоніка» у липні 2018 р. в Рівному встановлено т. зв. камені спотикання (журналістський репортаж про це можна переглянути тут). У грудні 2019 р. у цьому місті (на перехресті вулиць Соборної й Дорошенка) відкрито меморіальний знак на місці в’їзду в гетто.

Пам'ять про безневинно убієнних зберігається також завдяки ініціативам небайдужих, які проживають у різних країнах (зокрема, Ізраїлі, Австрії, Німеччині, США). Вони записували інтерв’ю з жертвами Голокосту, зняли художній та декілька документальних фільмів, створювали виставки. Ізраїльтянин Йосип Зільберберг, чиє коріння з Тучина, написав кілька картин, на яких зобразив загибель тамтешніх євреїв.