У випадку з Катастрофою, навіть гіпотетичне навчання виживанню можливе було тільки з тими, хто досяг підліткового віку. Очевидно, що малолітні є особливою групою, члени якої в силу особливостей свого розвитку в більшості випадків не мають навіть гіпотетичних шансів на виживання. До того ж людиноненависницький дух війни викликав зміну ставлення до малюків у частини громадськості. Таке судження з власного досвіду висловлює А. Аппельфельд, який пережив Голокост дитиною.

На початку окупації різних країн Європи діти-євреї потерпали від воєнних дій так само, як і їхні однолітки інших національностей. Вони гинули серед тих, хто разом з батьками намагався втекти з регіонів, де була очевидною перспектива встановлення окупаційного режиму, під завалами зруйнованих у час бомбардувань будинків тощо. Однак у подальшому долі представників різних націй цієї вікової групи були неоднаковими. Це зумовлювалося здійсненням нацистами політики «остаточного розв'язання єврейського питання». А відтак діти-євреї стали об'єктом геноциду. Долі останніх варіювались хіба що внаслідок різниці країн їх проживання, власне ж – здійснюваної нацистами політики на теренах окупованих країн Європи та СРСР.

Потрапляння в ґетто й табори супроводжувалося кризою традиційного укладу життя. Майже повсюдно на окупованих територіях діти не тільки перестали ходити до школи, а й, вірогідно, стали жертвами віктимності – результат буття в атмосфері принижень окупантами батьків та рідних, важкої примусової праці та актів масових убивств. Психологічну травму дітей і підлітків посилювали постійний голод і холод, які стали супутниками життя бранців ґетто і таборів. За умов, коли організатори геноциду фактично унеможливили контакти жертв з оточуючим світом, діти нерідко виконували невластиву їм у мирний час функцію: нарівні з дорослими постачали їжу в місця концентрації євреїв. Така їхня нова соціальна роль зумовлювалася прудкістю дітей і здатністю пролазити крізь невеликі шпарини в огорожі гетто.

Оскільки нелегальна торгівля заборонялася, її учасники переслідувалися й суворо каралися.

У час фактичного унеможливлення функціонування окупантами єврейських общин, коли перестали діяти ті інститути, які раніше сприяли розв'язанню багатьох соціальних проблем, особливо трагічним було життя в гетто безбатченків. Численні з сиріт були приречені самостійно вести боротьбу за виживання. Подекуди співчуття до них не виявляли навіть одновірці.

Знищення дітей, як і євреїв у цілому, перетворилося для більшості вбивць у буденну справу. Часто-густо новонароджених знищували без застосування вогнепальної зброї: кидали у колодязі й засипали живцем у могилах, розбивали голови немовлят об дверні косяки та кути будинків. Діти гинули в душогубках, позбавлялися життя індустріальним способом.

Вбивці не виявляли будь-якого жалю до дітей. Для них вони уособлювали нащадків демонізованого ворога, членів групи, яку слід було знищувати незважаючи на стать і вік. Поруч із масовими вбивствами, котрі промовисто засвідчують безжалісність убивць, їх ставлення до дітей-євреїв яскраво ілюструється тим, що нерідко вони відбирали в малолітніх жертв іграшки. Спогади Б. Урбанович-Гілбрайд засвідчують, приміром, особливість дитячого сприйняття ляльки в умовах екстреми: в даному конкретному випадку, вона – єдиний речовий зв'язок дівчинки з депортованою бабусею.

В інших випадках злочинці позбавляли дітей іграшок безпосередньо на місцях масових екзекуцій. Це кощунство суттєво уточнює психологічний портрет убивць.

Ведучи мову про цілеспрямоване й безжальне знищення дітей важливо пам'ятати, що їхні шанси на виживання значно нижчі, ніж у дорослих: життя перших повністю залежить від батьків у питаннях організації харчування, побуту, збереження здоров'я тощо. До того ж, дітлахи не володіють тими соціальними якостями, які властиві старшим людям. А відтак очевидно, що їхні шанси на порятунок – мінімальні.

І все ж частина дітей, поведінка яких визначалася інстинктом самозбереження, боролася за своє життя. Ті з них, які стали сиротами в роки війни, брали «уроки» виживання в світу живої природи.