«У них не було ненависті до людей. Тільки добро»

Частини німецької армії окупували Степань у липні 1941 року. У липні – серпні 1941 р. містечком управляли представники німецької армії. Військові конфіскували в євреїв їжу, велосипеди та інші речі, але не ставилися до них надто жорстко.

З вересня 1941 р. місто перейшло під управління цивільної адміністрації. Степань став частиною гебіту «Костопіль». У містечку розміщувалися пост німецької жандармерії (вони існували лише в найбільших) та команда української допоміжної поліції. Чисельність першої не була значною (кілька чоловік). Керівником жандармерії був Бекман, якого в 1943 р. вбили партизани.

Основну роботу із підтримки порядку в містечку за умов окупаційного режиму виконувала українська допоміжна поліція. Цивільне управління здійснювалося Степанською районною управою.

До кінця 1941 р. окупанти запровадили у Степані низку антиєврейських заходів. Спочатку євреїв змусили одягнути нарукавну пов'язку із зіркою Давида, яку дещо пізніше замінено на жовту латку. Їх примусову працю використовували для ремонту моста на р. Горинь.

За наказом керівника німецької жандармерії Бекмана, на євреїв накладено контрибуцію: їх змусили здати золото та інші цінності. Дещо згодом – хутряні шуби; худоба та коні також були конфісковані.

На початку жовтня 1941 р. у місті було створено гетто. Воно розташовувалося у тому ж районі міста, що й синагога. Гетто оточувала триметрова дерев'яна огорожа, зверху якої був колючий дріт. Ще одна огорожа розділяла гетто на дві частини: в одній мешкали дорослі чоловіки до 55 років, а в іншій – жінки, діти та чоловіки похилого віку. У гетто були сконцентровані не лише євреї Степаня, але й навколишніх сіл – Корост, Кричильськ, Волоша, Вербче та Кизимирівка. Загалом у гетто опинилися близько 2000 євреїв.

Віра Щетінкова про степанське гетто: «Я як зараз пам'ятаю, був дуже дощовий день. Прийшли поліцаї, німців не було. Повантажили на підводи літніх людей, молодь так йшла і загнали нас у Степань. Там була єврейська синагога, у цю синагогу більшість. А з дітьми розселили – там вулиця така є – розселили по домах. В кімнаті по 10 чоловік, по 5 чоловік. [Для] чоловіків окремо був табір зроблений, для жінок – окремо. Ми були в синагозі, мама була зі мною. Нам давали 80 грам хліба на день і тричі в день щось із буряка чи якусь бурду. Був пункт і туди йшли отримувати».

У гетто діяв юденрат та підпорядкована йому єврейська поліція. Було створено навіть спеціальну в'язницю для тих, хто не виконував розпорядження юденрату та поліції. Євреїв постійно відправляли працювати на околиці Степаня. Частину бранців гетто відіслали до табору праці в Костопіль.

Селяни могли орендувати євреїв для роботи в полях, виплачуючи німцям невеликі кошти за це.

Євреї страждали від недоїдання. Їхній щоденний раціон складався з 250 грамів хліба та тарілки водянистого супу з картоплею або цибулею.

Степанське гетто ліквідували вночі 21 серпня 1942 р. 50 євреїв, які були не в змозі йти на далеку відстань, розстріляли поблизу. Кілька сотень жертв спромоглися втекти. Решту євреїв повели до Костополя та розстріляли поблизу с. Корчев'є. Близько 50–60 євреїв вбили. Шляхом до місця страти чимало євреїв втекли із підвод, якими їх везли. Поблизу с. Корчев'є вбито близько 1500 чол. Декому пощастило втекти із місця розстрілів.

Німецька жандармерія та українська допоміжна поліція організували облави на втікачів. Як наслідок – вистежено й вбито ще кілька сотень євреїв.

Допомагали вистежувати втікачів і місцеві селяни. Вони отримували 1 літр керосину за інформацію про переховування євреїв. За допомогу ж останнім загрожувала смертна кара.

23 серпня 1942 р. євреїв містечка Степань Рівненської області повели колоною в бік Костополя на розстріл. Дорогою деяким із них, переважно молоді, вдалося втекти. Опинившись у лісі, врятовані об'єдналися в групи і намагалися вижити разом. Соня Вінер і Марія Бергер (17-ти і 16-тилітні дівчата) також зустрілися в лісі. Обоє перебували в шоковому стані і не знали, як вдіяти. Марія вирішила повернутися до Степаня, де сподівалася знайти сховок та їжу у знайомих. Соня ж почувалася впевненіше в лісі. Так і не домовившись, дівчата розлучилися.

Поблизу м. Степань Марію помітили поліцейські. Вони схопили дівчину, зґвалтували її та побили до втрати свідомості, залишивши помирати під мостом. Вранці її знайшов житель с. Погулянка Гордій Багній. Він вирішив похоронити нещасну. Але, коли підняв дівчину, вона прийшла в свідомість і почала благати не вбивати її. Гордій, як зумів, заспокоїв Марію, довів її до свого помешкання, де перев'язав її рани, та дозволив на деякий час залишитися, аби вона змогла отямитися. Він боявся залишати дівчину надовго і переконав її повернутися в ліс.

Марія деякий час ховалася в лісі сама. Потім вона зустріла єврейську сім'ю і ненадовго приєдналася до неї. Взимку 1943-го року обставини змусили Марію шукати притулку у місцевих селян.

Одного разу Марія прийшла на хутір поблизу с. Волоша Сарненського району і постукала в двері оселі. Хазяйка впустила її і, на здивування Марії, повідомила, що знала її батьків. Це була сім'я Грохольських. У них дівчина знайшла притулок. У цій сім'ї вона пережила зиму. Виявилося, що в цієї ж родини переховується знайома Марії по нещастю Соня Вінер.

Зима і весна 1943 р. пройшли за відносного спокою. Костянтин і Параска Грохольські та їхній десятилітній син Олександр жили відособлено, зрідка приймаючи гостей.

Зі спогадів Олександра Грохольського: «Просто вночі постукала ця Марія, вона була роздягнена, а це вже осінь була, холодно. Легеньке платтячко було на ній і все. Її підібрав Багній Гордій... Він в себе передержав її деякий час. Але він не довіряв навіть своїй дружині. Він трошки підгодував її, дав якесь платтячко і випровадив у Степань… Від мене [дівчат] теж спочатку ховали. [Лише через деякий час я дізнався про них].

Був у нас у селі такий несповна розуму Цибульський. Він жив у такій хаті без даху, тільки стіни були. І коли приїхали німці по якийсь податок, вони просто підпалили ті стіни, вкинули його туди і спалили. То батько мені сказав – десь ляпнеш щось [про переховування євреїв], то так буде і з тобою, і зі мною, матір'ю та дівчатами. Просто спалять. От так сказав. А мені тоді було 9–10 років.

Вперше я побачив їх, як поніс їм їсти на вишки в сарай. Я побачив двоє гарненьких дівчат віком приблизно по 17–18 років. У нас там стояли 2 корови, свині і вівці. Нібито несеш свиням у відрі, а там прикрита їжа для них. Порати йшов, як у нас казали. А тоді вже в хліві закривав двері, оглядався в шпарини чи ніде нікого немає, ставив драбину, ліз [на вишки]. Погукав дівчат, передавав їм їжу, забрав посуд, питав що треба ще».

Марія і Соня вирішили допомагати по господарству: їм хотілося віддячити своїм рятівникам.

Коли до хутора Грохольських дійшли слухи про появу у навколишніх лісах радянських партизан, Соня вирішила податися на їхні пошуки. Марія залишилася у рятівників ще на деякий час.

Одного разу на хутір із обшуком прийшли поліцейські. Помітивши їх наближення, Костянтин заховав Марію в бочці зі збіжжям так глибоко, що їй було важко дихати. Це врятувало її від багнету, яким німець пронизував збіжжя, поранивши її плече. Поліція поїхала, так нікого і не знайшовши. Марію в напівпритомному стані витягли із бочки, і вона зрозуміла, що воліла б краще загинути в лісі, ніж ще раз пережити таке.

Того ж дня вона залишила будинок своїх рятівників і до звільнення регіону з-під нацистської окупації перебувала в лісі під захистом радянських партизан. За версією Олександра Грохольського, подальші події розгорталися дещо по-іншому. Після обшуку його тато підготував для Марії спеціальну криївку, в якій переховував її ще близько року.

Зі спогадів Олександра Грохольського: «В хаті вперше побачив [Марію] тоді, коли прибігла сусідка і сказала, що йдуть до вас поліцаї і німці два. Тоді Соня побігла в ліс одразу ж, а Марія була в хаті, крутилася, крутилася, а в нас така діжка дерев'яна здорова стояла на зерно. То батько її в ту діжку сховав і набрав відрами зерна й у тій діжці ним засипав. І німець ще лазив в зерно: багнетом колов, її плече зачепив. Але вона витерпіла, не крикнула. Мене допитувалися, давали мені шоколадку. Німець і поліцай допитували – чи у вас є [євреї]? Я казав «ні, що ви? я нікого не знаю, тільки ми тут живемо». Батько шампурів 5 достав від них: вони його били, били, щоб признався. На наших очах із матір'ю били. Два поліцаї тримали, а німець бив».

Після війни Марія деякий час мешкала в Росії, а потім вийшла заміж і виїхала в Польщу. Вже звідти вона емігрувала в Ізраїль, а потім – до США. Соня залишила радянську Україну одразу після завершення війни. Деякий час вона мешкала в Німеччині, а потім емігрувала до Австралії. Врятовані на довгі роки втратили зв'язок зі своїми рятівниками. Лише в 1990-х рр. Марія відновила взаємини з Олександром Грохольським та його ріднею.

У листопаді 2009 р. Яд Вашем нагородив Костянтина та Параску Грохольських почесним званням «Праведник народів світу».

Зі спогадів Олександра Грохольського: «У мене батьки були такі, що хто б не прийшов, не тільки євреї, а й росіяни, і козаки, вони все одно б так вчинили. У них таке виховання було. У них не було ненависті до людей. Тільки добро. Батько не дуже був віруючий. А мати вірила. Наприклад, я запам'ятав коли батько ще зі своїм татом (дідом Іваном) посварилися. У мене [народилася] сестра і вони хотіли її хрестити. Батько хотів [покликати] попа, а дід сварився, казав – «ти не вір тим попам, якщо віриш в Бога – піди в хлів, стань навколішки і помолися, тебе Бог почує». Вони були людяні і виховувалися в людяності. Обоє були добрі».