Методи, способи та теми (для) навчання – одна з тих речей, які маркують зміни, тектонічні суспільні зрушення, врешті, засвідчують, що наші вчорашні уявлення про майбутнє – вже нова реальність.

Серед таких свідчень – відхід від друкованих підручників, масове використання електронних навчальних видань, мультимедійних матеріалів на уроках не лише іноземних мов, а й географії, фізики, літератури, історії, громадянської освіти тощо.

Збільшення кількості та розмаїття підручників, посібників, навчальних відео, подкастів та навіть ігор тощо є закономірною відповіддю на специфіку сприйняття інформації новим поколінням учнів та учениць. Ці особливості нерідко визначаються кліповим мисленням, непосидючістю, поверховим сприйняттям інформації, прагненням до отримання швидкого задоволення, формуванням споживацької розважальної психології. Тож все ширше використання медіа, впровадження гейміфікації в навчальний процес, відхід від традиційної лекційної моделі уроку до тренінгової є закономірним. Тести, квести, елементи навчальної гри, перегляд навчальних фільмів, що робить процес пізнання більш цікавим, захоплюючим, мотивованим, осмисленим, - все це не новина для сучасного вчителя. Ці процеси лише набирають обертів і визначатимуть динаміку трансформацій системи шкільної освіти у найближчі роки.

Ключовою метою при цьому є не просто геймифікація процесу навчання чи просто збільшення міри його ефективності. На другий план також може відійти власне засвоєння учнями та ученицями фактичного матеріалу – дат, місць, імен та географічних назв. Натомість пріоритетним завданням є формування навичок розуміння процесів та явищ, та ширше – прищеплення цінностей толерантності, прийняття іншості та розуміння важливості розмаїття (етнічного, релігійного, гендерного). Не менш значимим елементом є розвиток емпатії до реальних чи вигаданих героїв історії. Також у процесі освоєння матеріалу із використанням коміксів та медіа можна сформулювати завдання таким чином, щоб у школярів виробились навички взаємодії, спільної роботи та комунікації.

Так само трендом останніх років є пристосування здобутків академічної історичної науки до потреб шкільної історичної освіти, популяризація наукового знання з історії. Особливо це важливо для тих її сторінок, які викликають значний суспільний резонанс. Мова, зокрема, про події Другої світової війни на українських теренах, та ті трагедії, які вона спричинила – Голокост, геноцид ромів, українсько-польський конфлікт на Волині й Східній Галичині, масові вивезення на примусові роботи до Німеччини тощо.

Націонал-соціалізм, чи, як прийнята в літературі його скорочена назва – нацизм (Nationalsozialismus, скорочено нім. – Nazismus), був однією з найжахливіших тоталітарних ідеологій першої половини ХХ ст. в Європі і в світі в цілому, що призвела до розв'язання Другої світової війни та масових убивств цивільного населення. Патологічне прагнення тих, хто сповідував нацистські погляди, змінити світ, людей, людство в цілому дає підстави порівнювати націонал-соціалізм з італійським фашизмом та радянським варіантом комунізму. Всі ці три антилюдські ідеології сформувались і стали владними світорозуміннями і практиками саме в 1920-1930-х роках минулого століття.

Упродовж 1920-х років було написано два основних для націонал-соціалізму тексти: «Моя боротьба» (1925 р.) А. Гітлера та «Міф ХХ століття» (1929 р.) А. Розенберга. У цих роботах поєднувалися антиісторичні концепції виняткової місії «арійської раси», антисемітські гасла, критика ліберальної демократії, соціал-демократії і комунізму, пропаганда реваншу та зовнішньої збройної експансії. Популістське поєднання расистських, націоналістичних та соціалістичних гасел дало нацистам змогу здобути підтримку мас.

Націонал-соціалістична ідеологія на початку 1930-х рр. перетворилася на державну ідеологію тоталітарної диктаторської держави, обов'язкову для виконання її постулатів громадянами третього Райху, основою створення його законів, що призвело до переслідувань, дискримінації та вбивств соціальних груп. Упродовж 12 років існування третього Райху (1933–1945 рр.) влада переслідувала усіх, хто, на її думку, становив загрозу. До таких людей належали всі політичні опоненти націонал-соціалістичної партії, євреї, Свідки Єгови, сінті та роми, гомосексуали, люди з інвалідністю та психічними розладами, так звані асоціальні елементи.

Практика націонал-соціалізму після 1933 (рік їх приходу до влади в Німеччині) мало чим відрізняється від досвідів інших тоталітарних режимів (більшовицького, фашистського): спрямування на встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільного життя та здійснення планомірного терору проти інакомислячих. Зовнішня політика держави мала на меті руйнування Версальської системи міжнародних відносин та перехід до збройної експансії.

Правовий вирок практиці націонал-соціалізму винесено Міжнародним військовим трибуналом у м. Нюрнберг (Німеччина; 20 листопада 1945 – 1 жовтня 1946 рр.) над головними військовими злочинцями третього Райху. На ньому розглянуто злочинні діяння керівництва й окремих його організацій у розв'язуванні та веденні Другої світової війни. Вперше в історії людства як кримінальні злочинці були покарані державні діячі, винні у підготовці, розв'язанні й веденні агресивної війни. За вироком трибуналу 12 головних воєнних злочинців (Г. Герінг, Й. фон Ріббентроп, В. Кейтель, А. Розенберг, Г. Франк, В. Фрік, Е. Кальтенбруннер, Ю. Штрейхер, А. Йодль, Ф. Заукель, А. Зейсс-Інкварт, М. Борман (заочно) засуджено до смерті через повішення. 16 жовтня 1946 р. в Нюрнберзькій тюрмі вирок було виконано, а тіла повішених спалено. Їх попіл розвіяно з літака. Частину головних воєнних злочинців засуджено до різних термінів ув'язнення; 3-х з підсудних судом виправдано (Г. Фріче, Ф. фон Папен, Я. Шахт). Згодом у Німеччині проведено «нюрнберзькі суди» («малі Нюрнберзькі трибунали») над виконавцями злочинних директив і наказів проводирів третього Райху. Подібні судові процеси над нацистськими злочинцями відбулися в різних країнах (СРСР, Чехословаччині, Австрії, НДР, ФРН, Польщі та ін.).

Геноцид – цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать:

а) вбивство членів визначеної групи;

b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її знищення;

d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей членами групи;

е) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Термін «геноцид» запроваджений Рафалом Лемкіном у листопаді 1943 р., а вперше застосований у друкованому виданні в 1944 р.

ГОЛОКОСТ (з англ. holocaust – винищення, всеспалення) – термін, яким означують геноцид євреїв, здійснений нацистами в роки Другої світової війни. Голокост був втіленням гітлерівської політики «остаточного розв'язання єврейського питання». Єврейські громади було знищено фактично в усіх країнах Європи, окупованих гітлерівцями, окрім Данії та Італії. Євреїв на окупованих територіях СРСР (України – зокрема) або ж одразу розстрілювали, або спочатку концентрували в гетто, а потім (як і європейських євреїв) відправляли до таборів смерті Освенцім, Майданек, Хелмно, Белжец, Собібор, Треблінка.

Нацисти вбили 6 млн. євреїв (1,5 млн. з них – діти). Було знищено майже все єврейське населення Польщі (3 млн. осіб), а також Румунії, Угорщини, Греції, Югославії, Чехословаччини, значну частину євреїв Франції, Нідерландів, Бельгії, СРСР. За період гітлерівської окупації в Україні загинуло щонайменше 1, 5 млн євреїв.

Нацистські злочини проти людства стали широко відомі світові вже на Нюрнберзькому процесі 1945–1946 рр., де було визнано й особливу жахливість Голокосту.

За радянських часів тема Голокосту ніколи не була об'єктом наукових досліджень, а цілеспрямоване знищення євреїв нацистами в СРСР систематично замовчувалося.

Знищували не лише євреїв. Переслідували та знищували також ромів, представників сексуальних меншин (гомосексуалів), через хибні уявлення про «негідне життя» вбивали також душевнохворих та людей з обмеженими фізичними можливостями.

Нацисти послуговувались власною расовою ідеологією, специфічними уявленнями про «чистоту арійської раси». Вважалося, що особистісні та соціальні риси, здібності та поведінку людини визначає її т. зв. расове походження; всі етнічні групи, раси або народи, згідно ідеології націонал-соціалістів, мали спадкові риси, які пояснювали рівень їхнього інтелекту, особливості психіки тощо. Жодна людина, як вважали апологети цієї ідеології, була нездатна подолати ознаки своєї раси. Всю історію людства, твердили вони, можна пояснити з позицій боротьби між расами.

Ідеї расової теорії сформувались в середині та другій половині ХІХ століття (наприклад, Артур де Габіно та Г'юстон Чемберлен). Расова теорія перетворилась у фундамент державної ідеології нацистів. Ставши законодавчо закріпленою (укази, законодавчі акти, що були спрямовані на обмеження прав євреїв, ромів, полювання на комуністів, Свідків Єгови, кримінальне переслідування гомосексуалів, інших), вона наголошувала, що інтелектуальні та фізичні здібності людини залежать від її расового походження.

Нацисти створили расову ієрархію – німці, також скандинавські народи були на одному щаблі, нижче – англійці, ще нижче – французи, чи не найнижчий щабель відведено слов'янським народам. Роми, афроамериканці, євреї були поза ієрархією і фактично не мали права на існування.

Нацисти вважали, що євреї є окремою «расою». Їм приписували широкий спектр негативних стереотипів, а «єврейську» поведінку нацисти трактували незмінною, біологічно визначеною спадковістю, що спонукала «єврейську расу» боротися за існування шляхом розширення свого панування коштом інших рас.

Для Гітлера і нацистів саме євреї уособлювали першорядного ворога як у Німеччині, так і поза її межами. Їхній «расовий склад» і гадана генетична меншовартість нібито породили експлуататорські системи капіталізму й комунізму.

Так, расова теорія стала мірилом життя та смерті мільйонів людей.

Допомога євреям в окупованій Україні найчастіше каралася смертю самого рятівника і всієї його сім'ї. Та все ж люди ризикували. І, як символ вдячності, єврейський народ ініціював почесне звання для таких людей – Праведник народів світу. В Україні розмова про феномен Праведників розпочалася відносно нещодавно, зі здобуттям нею незалежності.

Праведник народів світу – офіційне почесне звання, що присвоюється Державою Ізраїль людині, яка ризикувала власним життям заради порятунку євреїв у період Голокосту. Звання присуджує Національний Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль).

Почесне звання «Праведник народів світу» присвоюється, якщо висунута кандидатура відповідає таким вимогам: 1) здійснення активних вчинків задля врятування євреїв, навіть якщо ці дії виявилися безуспішними через незалежні від рятівника обставини; 2) реальна загроза життю рятівника, пов'язана з такими діями; 3) безкорислива допомога (тобто без очікування / отримання винагороди); 4) якщо під час операції з порятунку, а також до неї та після неї рятівник не завдав іншої шкоди євреям або неєвреям; 5) за наявності достовірних свідчень.

Процедура присудження почесного звання подекуди ускладнюється існуючими стереотипами й неоднозначністю ролі та дій особи, кандидатура якої розглядається, у період війни. Прикладом є справа митрополита Андрея Шептицького. Вперше питання про присвоєння йому звання «Праведник народів світу» було розглянуте комісією «Яд Вашем» ще 1984 р. Незважаючи на те, що клопотання про це було подано ще понад 20 років тому рабином Д. Кахане та ін. врятованими, на тлі загострення зовнішньополітичних обставин, зокрема радянсько-ізраїльських відносин, вирішення питання було відкладене. 1995 р. комісія проголосувала за присвоєння почесного звання «Праведник народів світу» братові митрополита Климентію Шептицькому та греко-католицькому священнику Маркові Стеку, але питання стосовно самого митрополита досі залишається відкритим.

Тема Праведників народів світу, їхні історії героїзму можуть стати в нагоді вчителям для урізноманітнення уроків з історії Голокосту та Другої світової війни, виховання толерантності учнів, подолання етнічних стереотипів у молодіжному середовищі.

Станом на 2020 р. список Праведників з України налічує 2634 особи. Він постійно поповнюється та оновлюється.

Гетто – це частина території населеного пункту, визначена вбивцями для примусового утримання євреїв з метою їх концентрації, ізоляції та подальшого вбивства.

Термін «гетто» походить з Венеції як частина словосполучення «Geto Nuovo» – «Нова ливарня» – закритий квартал (острів), де у 1516 р. проживала єврейська громада, а до цього містилася міська ливарня.

До Другої світової війни слово не несло чіткої негативної конотації. З вересня 1939 р. Рейнхард Гейдрих (державний і політичний діяч нацистської Німеччини) закликав концентрувати польських євреїв в окремих міських районах та використовувати термін «гетто». Ізоляція євреїв у гетто стало важливим організаційним заходом процесу знищення єврейських громад.

Масова втеча євреїв із тучинського гетто сталася 24 вересня 1942 р. в результаті повстання, яке було підготовлене головою юденрату («єврейської ради») Г. Шварцманом і його заступником М. Хіммельфарбом. З їхньої ініціативи створено бойову групу, яка мала на озброєнні кілька гвинтівок, 25 пістолетів та ручних гранат. План Шварцмана полягав у тому, щоб у той момент, коли нацисти почнуть ліквідацію гетто, підпалити будинки, відкрити вогонь і, скориставшись розгубленістю вбивць, бігти до лісу. Про це Г. Шварцман оголосив бранцям гетто 21 вересня, коли вони зібралися на молитву.

Увечері 23 вересня українські поліцейські оточили гетто, а рано вранці 24 вересня загін СД, який прибув з Рівного, приступив до його ліквідації. У цей момент за сигналом члени бойової групи підпалили будинки і відкрили вогонь по нацистах і українських поліцейських. Під прикриттям диму і вогню приблизно дві третини євреїв змогли втекти в ліс. Пожежа і стрілянина в гетто тривали до 26 вересня, коли були схоплені Г. Шварцман і М. Хіммельфарб; вони були розстріляні і поховані на єврейському кладовищі. Загинули і майже всі члени бойової групи.

З числа тих, хто втік до лісу і переховувався в ньому протягом трьох днів приблизно половина була схоплена і розстріляна нацистами та українськими поліцейськими. Близько 300 жінок з маленькими дітьми повернулися в Тучин і також були вбиті. Багато інших померли від голоду, холоду і хвороб або були вбиті в 1942–1943 рр. Деяким євреям вдалось вижити завдяки допомозі сусідів⁴.

У випадку, якщо учні емоційно та морально готові до обговорення складної теми, вчитель(-ка) може розказати дітям про погром, який стався у Тучині після приходу німців.

Погром – короткочасна та руйнівна масова насильницька акція, вчинена однією частиною суспільства стосовно іншої, як правило, стосовно національної, соціальної або релігійної меншини, що супроводжується вбивствами та грабежами, викликана релігійною або національною нетерпимістю

У відеофільмі, знятому «Мнемонікою», цього сюжету немає (проте слово «погром» у ньому звучить в одній із постановочних сцен). На жаль, на початку липня 1941 р. погром таки відбувся. Грабунок супроводжувався фізичним насильством і вбивством близько 70 євреїв. Участь у погромі брали також німецькі солдати⁵.

Колабораціонізм – це усвідомлене, добровільне, умисне (на противагу примусовому) співробітництво із ворогом чи / та окупантом та його адміністрацією, та на шкоду власній державі чи / та її союзниками. Сучасні дослідники розмежовують власне колабораціонізм, який передбачає наявність політичної угоди з окупантом, та «кооперування», співпрацю з окупаційною владою у цивільних галузях, а також «спільне ведення війни» на боці окупаційних сил. Під час Другої світової війни колабораціонізм був присутній практично в кожній країні, в тому числі в Україні та серед українців.

Нацистські окупанти формували з українців поліцейські та, згодом, допоміжні військові підрозділи. Колабораціоністами ставали ідейні противники радянської влади, постраждалі від розкуркулення, репресій, Голодомору, а також особи з числа військовополонених і цивільного населення. Часто у співпраці з нацистами вбачалась єдина можливість вижити в умовах окупації.

Так, одним із варіантів співпраці була участь у «шуцманшафт» – допоміжній поліції, підрозділи якої діяли на окупованих територіях у роки Другої світової війни. Як правило, ці загони формувалися з місцевого населення і військовополонених та діяли під безпосереднім керівництвом нацистів. До їх функціоналу входила боротьба з партизанами, охорона військових чи інших об'єктів, підтримка порядку на окупованих територіях, участь у здійсненні каральних акцій і масових розстрілах цивільного населення (зокрема – Голокості). На території України було створено близько 70 батальйонів допоміжної поліції.