Дубровиця (в роки Другої світової війни – Домбровиця) – містечко, що розташоване на відстані 114 кілометрів на північ від Рівного. У період окупації вона була центром Дубровицького району у складі гебіту «Сарни», що входив до генеральної округи «Волинь–Поділля» (Райхскомісаріат «Україна»). Згідно з переписом 1921 р., в містечку мешкали 2536 євреїв. У 1931 р. їх кількість збільшилася до 2739 осіб.
Церемонія нагородження сім’ї Ващишиних почесним званням «Праведник народів світу». 29 квітня 1997 р.
Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»
Голокост у Дубровиці
Частини 6-ї німецької армії окупували Дубровицю 6 липня 1941 року. У липні та серпні 1941 року в містечку панувала німецька військова адміністрація. Із вересня 1941 того року влада перейшла до цивільної адміністрації. Дубровицю включено до гебіту «Сарни». У містечку функціонував пост німецької жандармерії. Також у Дубровиці було створено загін української допоміжної поліції. Тривалий час його очолював Кирило Сиголенко.
Одразу ж після прибуття підрозділів третього Рейху в Дубровицю, тут відбувся погром. Влітку 1941 р. окупаційна влада запровадила в Дубровицькому районі низку антисемітських заходів. Спочатку євреям наказали носити пов’язки із зіркою Давида на руці, які згодом замінено на кола жовтого кольору, котрі слід було нашивати на верхній одяг. Євреїв змусили позначати будинки синьою шестикутною зіркою. Жертвам Голокосту заборонили залишати межі міста та купувати будь-який товар у християн. Зрештою, євреї стали об’єктом систематичних грабунків та конфіскацій, які чинили німецька влада та допоміжна поліція.
Мешканка Дубровиці Маня Фельдман описала становище євреїв на початковому етапі окупації так:
«Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати все, що побажає їхнє серце у єврейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапали все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це має зупинитися…
Це був початок справжніх жахливих звірств, жахливого життя, яке ми почали переживати щоденно. Кожного дня вони розміщували на стінах та електростовпах оголошення, що євреї повинні віддати своє срібло, будь-яке золото та коштовності. Вони мають віддати їх, вони повинні принести їх до центру та віддати німцям. Ми мали 2 корови. Вони забрали і їх. У той же час вони створили юденрат. Юденрат мав організувати примусових робітників. Їх відбирали із будь-кого: дівчат, хлопців, чоловіків, всіх молодих людей у віці від 16 років і старше. І кожного дня ми мали ходити на роботу…».
Одразу ж після прибуття підрозділів третього Рейху в Дубровицю, тут відбувся погром. Влітку 1941 р. окупаційна влада запровадила в Дубровицькому районі низку антисемітських заходів. Спочатку євреям наказали носити пов’язки із зіркою Давида на руці, які згодом замінено на кола жовтого кольору, котрі слід було нашивати на верхній одяг. Євреїв змусили позначати будинки синьою шестикутною зіркою. Жертвам Голокосту заборонили залишати межі міста та купувати будь-який товар у християн. Зрештою, євреї стали об’єктом систематичних грабунків та конфіскацій, які чинили німецька влада та допоміжна поліція.
Мешканка Дубровиці Маня Фельдман описала становище євреїв на початковому етапі окупації так:
«Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і грабувати, хапати, красти і брати все, що побажає їхнє серце у єврейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапали все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це має зупинитися…
Це був початок справжніх жахливих звірств, жахливого життя, яке ми почали переживати щоденно. Кожного дня вони розміщували на стінах та електростовпах оголошення, що євреї повинні віддати своє срібло, будь-яке золото та коштовності. Вони мають віддати їх, вони повинні принести їх до центру та віддати німцям. Ми мали 2 корови. Вони забрали і їх. У той же час вони створили юденрат. Юденрат мав організувати примусових робітників. Їх відбирали із будь-кого: дівчат, хлопців, чоловіків, всіх молодих людей у віці від 16 років і старше. І кожного дня ми мали ходити на роботу…».
Розпорядження сарненського гебітскомісара № 489 про створення гетто в Дубровиці з’явилося 14 квітня 1942 р. У ньому йшлося про те, що всі євреї містечка та навколишньої сільської місцевості повинні переселитися в «жидівську дільницю» до 10 травня.
Гетто в Дубровиці не було огородженим, що суттєво полегшувало його бранцям налагодження торгівлі з місцевими селянами. Зокрема, їм вдалося налагодити обмін із власником млина, який був етнічним німцем. Завдяки цьому бранці дубровицького гетто тривалий час отримували борошно. Німецьких інспекторів, які прибували для перевірки млина та гетто, підкуповували.
У Дубровицькому гетто ширилися чутки про трагічну долю бранців інших гетто на Волині. Під їх враженням чимало єврейської молоді намагалося втекти з місця концентрації. Проте, керівництво гетто ставилося до таких спроб вороже – наслідок страху посилення й без того жорстких репресій.
Гетто в Дубровиці проіснувало майже до кінця серпня 1942 року. 26 серпня його бранців потягом відправили до Сарн. Багато з них змогли втекти дорогою до залізничної станції. Проте, більшість євреїв схопили та розстріляли. Кілька сотень втікачів дісталися сусіднього гетто у м. Висоцьк. Через кілька тижнів вони загинули разом із тамтешніми євреями в час операції з ліквідації тамтешнього гетто. Більшість євреїв Дубровицького гетто німці відправили потягом до Сарн, де їх незабаром вбили.
Гетто в Дубровиці не було огородженим, що суттєво полегшувало його бранцям налагодження торгівлі з місцевими селянами. Зокрема, їм вдалося налагодити обмін із власником млина, який був етнічним німцем. Завдяки цьому бранці дубровицького гетто тривалий час отримували борошно. Німецьких інспекторів, які прибували для перевірки млина та гетто, підкуповували.
У Дубровицькому гетто ширилися чутки про трагічну долю бранців інших гетто на Волині. Під їх враженням чимало єврейської молоді намагалося втекти з місця концентрації. Проте, керівництво гетто ставилося до таких спроб вороже – наслідок страху посилення й без того жорстких репресій.
Гетто в Дубровиці проіснувало майже до кінця серпня 1942 року. 26 серпня його бранців потягом відправили до Сарн. Багато з них змогли втекти дорогою до залізничної станції. Проте, більшість євреїв схопили та розстріляли. Кілька сотень втікачів дісталися сусіднього гетто у м. Висоцьк. Через кілька тижнів вони загинули разом із тамтешніми євреями в час операції з ліквідації тамтешнього гетто. Більшість євреїв Дубровицького гетто німці відправили потягом до Сарн, де їх незабаром вбили.
Денис та Зінаїда Ващишини
Єва, Денис і Зінаїда – мешканці с. Селець (нині – Дубровицький район Рівненської області), які приятелювали із сім’єю Фішманів із сусідньої Домбровиці (сучасна назва –Дубровиця). Невдовзі після її окупації, в містечку створено гетто. Коли всіх місцевих євреїв запроторили до нього, зв’язок між Фішманами та Ващишинами перервався. Дізнавшись, що 26–28 серпня 1942 р. німці ліквідували гетто, Денис Ващишин глибоко переживав трагічну долю своїх друзів. Він був дуже здивований, коли через деякий час на порозі його дому з’явилися Моше Фішман та його 12-літня донька Фейга. Вони розповіли Вищишинам, як змогли втекти з місця масового вбивства. З тих пір вони переховувалися в навколишніх лісах. Оскільки наближалася зима, батько та його малолітня донька вирішили попросити притулку у Ващишиних.
u003cstrongu003eЗі спогадів Олександра Грохольськогоu003c/strongu003e: «Просто вночі постукала ця Марія, вона була роздягнена, а це вже осінь була, холодно. Легеньке платтячко було на ній і все. Її підібрав Багній Гордій… Він в себе передержав її деякий час. Але він не довіряв навіть своїй дружині. Він трошки підгодував її, дав якесь платтячко і випровадив у Степань… Від мене [дівчат] теж спочатку ховали. [Лише через деякий час я дізнався про них].u003cbru003eu003cbru003eБув у нас у селі такий несповна розуму Цибульський. Він жив у такій хаті без даху, тільки стіни були. І коли приїхали німці по якийсь податок, вони просто підпалили ті стіни, вкинули його туди і спалили. То батько мені сказав – десь ляпнеш щось [про переховування євреїв], то так буде і з тобою, і зі мною, матір’ю та дівчатами. Просто спалять. От так сказав. А мені тоді було 9–10 років.u003cbru003eu003cbru003eВперше я побачив їх, як поніс їм їсти на вишки в сарай. Я побачив двоє гарненьких дівчат віком приблизно по 17–18 років. У нас там стояли 2 корови, свині і вівці. Нібито несеш свиням у відрі, а там прикрита їжа для них. Порати йшов, як у нас казали. А тоді вже в хліві закривав двері, оглядався в шпарини чи ніде нікого немає, ставив драбину, ліз [на вишки]. Погукав дівчат, передавав їм їжу, забрав посуд, питав що треба ще».
Єва Ожелевська
Єва, Денис і Зінаїда – мешканці с. Селець (нині – Дубровицький район Рівненської області), які приятелювали із сім’єю Фішманів із сусідньої Домбровиці (сучасна назва –Дубровиця). Невдовзі після її окупації, в містечку створено гетто. Коли всіх місцевих євреїв запроторили до нього, зв’язок між Фішманами та Ващишинами перервався. Дізнавшись, що 26–28 серпня 1942 р. німці ліквідували гетто, Денис Ващишин глибоко переживав трагічну долю своїх друзів. Він був дуже здивований, коли через деякий час на порозі його дому з’явилися Моше Фішман та його 12-літня донька Фейга. Вони розповіли Вищишинам, як змогли втекти з місця масового вбивства. З тих пір вони переховувалися в навколишніх лісах. Оскільки наближалася зима, батько та його малолітня донька вирішили попросити притулку у Ващишиних.
Зі спогадів Максима Ващишина
Зі спогадів Максима Ващишина (син Дениса та Зінаїди Ващишиних): «Фанін батько раніше скуповував худобу і відправляв її на бійню. Він мав свого магазина, в якому продавав м’ясо. У нього було багато знайомих по селах. І з моїм батьком він був добре знайомий. У ту ніч, перед приходом Моше з Фаньою, приходило ще кілька євреїв і просили про допомогу. Але чомусь батько їм відмовив. Мабуть тому, що був наказ, хто переховуватиме євреїв, тому буде така ж смерть, як і їм. Ну боялися, бо ці накази скрізь порозвішувані були. Але ж Фанін батько привів її до нас і каже – нехай побуде трошки у вас, а я піду сам у ліс і там десь зроблю собі якийсь сховок. Так і зробили. А в нас був стік сіна і дах над ним. І цей дах опускався та підіймався. Якщо потрібно було запакувати більше сіна, то тато підіймав його. Ми розмістили Фаню там на тому стоку сіна».
Моше Фішман приходив до Ващишиних навідати свою доньку Фейгу один раз на тиждень. Він спілкувався з донькою, мився, брав трохи їжі і повертався назад до свого укриття в лісі.
Одного разу він зник на триваліший час. Занепокоєний Денис Ващишин пішов його шукати. Перш за все він вирішив перевірити те місце в лісі, де найчастіше переховувався Фішман. Там він виявив тіла кількох убитих євреїв. Був серед них і Моше.
Моше Фішман приходив до Ващишиних навідати свою доньку Фейгу один раз на тиждень. Він спілкувався з донькою, мився, брав трохи їжі і повертався назад до свого укриття в лісі.
Одного разу він зник на триваліший час. Занепокоєний Денис Ващишин пішов його шукати. Перш за все він вирішив перевірити те місце в лісі, де найчастіше переховувався Фішман. Там він виявив тіла кількох убитих євреїв. Був серед них і Моше.
Зі спогадів Сергія Ващишина
Зі спогадів Сергія Ващишина (син Дениса та Зінаїди Ващишиних): «Її батько приходив до нас помитися. Моя мама давала йому чисту білизну і нагрівала воду. Він собі шалаш зробив у лісі і там зимував. Приходив до нас, до Фані, їсти в нас періодично брав. Приходив десь раз на тиждень. І тут якось немає його й немає. Вже Фаня плакати почала, що батька довго немає. А мій батько каже – ну я знаю де вони переховуються, піду і подивлюся що там. А тато теж боявся. Він взяв ременя для коня, прикидаючись на випадок чого, що він загубив коня і йде його шукати. Приходить на те місце, а там побиті всі. І шалаш спалений. І ще тіла якоїсь жінки з дитиною лежали там. То батько їх похоронив».
Після цієї трагічної події Ващишини вирішили «легалізувати» Фейгу, зробивши доглядальницею Зінаїди. Фейгу перейменували в Христину, а 16-літня Єва Ващишин навчила її добре розмовляти українською та молитися, як православні християни. Також дівчинку відправили на деякий час до сусідніх сіл, щоб створити їй «легенду» про те, що вона прийшла в сім’ю як наймичка.
Після цієї трагічної події Ващишини вирішили «легалізувати» Фейгу, зробивши доглядальницею Зінаїди. Фейгу перейменували в Христину, а 16-літня Єва Ващишин навчила її добре розмовляти українською та молитися, як православні християни. Також дівчинку відправили на деякий час до сусідніх сіл, щоб створити їй «легенду» про те, що вона прийшла в сім’ю як наймичка.
Ось, як ці події описав Максим Ващишин: «І вже мама і тато бачать, що виходу немає, треба починати якось жити відкрито. Ми Фаню випровадили. Було таке село Берестя. Мама сказала їй знайти там роботу нянькою. Також мама наставляла Фаню: «Але ж ти будь пильна і слухай, що про тебе говоритимуть; якщо помітиш щось підозріле, то ти кажи, що забула в тітки в сусідньому селі платка і хутко тікай звідти». Перейменували її – Христя назвали. І пішла вона до якоїсь там жінки. Скільки вона там пропрацювала я вже не пам’ятаю, але якось один чоловік прийшов до цієї хазяйки і каже: «Це що в тебе за дівчина? Це єврейка?» А та відповідає, що ні, вона й Богу молитися вміє. А він їй: «А ні, то вони тепер всі навчилися вже [молитися за православним обрядом]». Фаня це підслухала і через якийсь час встала і сказала, що їй потрібно піти до однієї жінки, в якої вона забула щось. Та й пішла. А мама її попереджала, щоб у такому випадку не йшла одразу до нас, а обходила всіх наших сусідів і просилася на роботу. Фаня так і зробила. Так вона й повернулася до нас знову».
У 1943 р. в село прийшов незнайомий чоловік. Він впізнав Фейгу і селом одразу ж поширилася чутка, що вона єврейка. Тоді Денис Ващишин відвів Фейгу за річку Горинь у ареал активних дій радянських партизан. У січні 1944 р. Фейга стала очевидицею звільнення регіону від нацистської окупації. Через два місяці вона знову повернулася до Ващишиних.
У 1943 р. в село прийшов незнайомий чоловік. Він впізнав Фейгу і селом одразу ж поширилася чутка, що вона єврейка. Тоді Денис Ващишин відвів Фейгу за річку Горинь у ареал активних дій радянських партизан. У січні 1944 р. Фейга стала очевидицею звільнення регіону від нацистської окупації. Через два місяці вона знову повернулася до Ващишиних.
Відвідання Ващишиними Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем».
29 квітня 1997 р.
29 квітня 1997 р.
Фото з сайту Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем»
Зі спогадів Максима Ващишина: «Тато сказав Фані йти в ту місцевість, де розташовувалися села Велюнь, Міляч та Хочин. Вона сама пішла дорогою понад річкою Горинь. А тато човном поплив. І там, де річка Случ впадає в Горинь, він її перевіз. І пішла вона в село Хочин, знайшла там якогось діда і влаштувалася в нього. Потім вона розказувала, що і там помічали за нею, що вона єврейка. Але вже був 44-ий рік. Вже росіяни йшли сюди.
І коли тато зробив так, прямо на другий день приходив бандера і обійшов всі кімнати. І нікого не знайшов. Ну це були такі бандери, вони вважалися повстанцями, ну Українська повстанська армія».
Дещо згодом Фейгу Фішман вдочерила в Москві бездітна донька знаменитого російського єврейського письменника Іллі Еренбурга – Ірина Еренбург (відома перекладачка французької прози). Згодом Фейга (пізніше – Фаїна Палеєва) стала однією з укладачок циклу статей та есеїв, присвячених І. Еренбургу.
Фейга протягом багатьох років підтримувала відносини з сім’єю своїх рятівників. У 1990 р. вона емігрувала до Ізраїлю.
16 лютого 1997 р. Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем присвоїв Денису та Зінаїді Ващишиним та їхній доньці Єві Ожелевській почесне звання «Праведник народів світу».
Зі слів Єви Ващишиної: «Ми навчені словом Божим не робити один одному зла. А люди роблять. А написано ж: не роби другому, що собі не бажаєш. От так ми й Фані не хотіли зла».
І коли тато зробив так, прямо на другий день приходив бандера і обійшов всі кімнати. І нікого не знайшов. Ну це були такі бандери, вони вважалися повстанцями, ну Українська повстанська армія».
Дещо згодом Фейгу Фішман вдочерила в Москві бездітна донька знаменитого російського єврейського письменника Іллі Еренбурга – Ірина Еренбург (відома перекладачка французької прози). Згодом Фейга (пізніше – Фаїна Палеєва) стала однією з укладачок циклу статей та есеїв, присвячених І. Еренбургу.
Фейга протягом багатьох років підтримувала відносини з сім’єю своїх рятівників. У 1990 р. вона емігрувала до Ізраїлю.
16 лютого 1997 р. Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем присвоїв Денису та Зінаїді Ващишиним та їхній доньці Єві Ожелевській почесне звання «Праведник народів світу».
Зі слів Єви Ващишиної: «Ми навчені словом Божим не робити один одному зла. А люди роблять. А написано ж: не роби другому, що собі не бажаєш. От так ми й Фані не хотіли зла».
Використані джерела
1
База данных Праведников народов мира стран бывшего СССР. Официальный сайт «Яд Вашем». Доступ за ссылкой.
2
Державний архів Рівненської області, ф. Р-293, оп. 2, спр. 1, ар. 4.
3
Зов крови: об Илье Эренбурге: статьи, єссе (2007) [составители Фаина Палеева (Фишман), Леонид Финкель]. Тель-Авив : Илекниф.
4
Эренбург, Ирина Ильинична. Статья в Википедии. Доступ за ссылкой.
5
Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945 (2012). Volume II. Ghettos in German-Occupied Eastern Europe. Part B (p. 1962, 1386, 1343). Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press in association with the United States Holocaust Memorial Museum. Pp. 1343.
6
Eva, Ozhelevskaia. Interview 47306. Visual History Archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at Freie Universität Berlin on July 2019.
7
Maksim, Vashchishin. Interview 47209. Visual History Archive. USC Shoah Foundation Institute. Accessed online at Freie Universität Berlin on July 2019.
8
Эренбург, Ирина Ильинична. Статья в Википедии. Доступ за ссылкой.