19–20 травня цього року в Рівному відбулася ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств» організована Українським центром вивчення історії Голокосту та Центром студій політики пам'яті та публічної історії «Мнемоніка» за підтримки Фонду імені Рози Люксембург. У даному випадку слово «конференція» та шаблонне позиціювання події просто декларує тяглість із заходами двох попередніх років. Фактично це була презентація та апробація нового дискусійного майданчика з мінімальною присутністю офіціозу. Два дні повного занурення в тему, коли панельна дискусія непомітно перетікає в сферу неформального спілкування, підживлювана енергетиком в якості неповторного шарму професора Максима Гона, залишили враження пригоди і головне – надії на можливість самоорганізації гуманітаріїв. На жаль, відео-фіксації не проводилося, тому всі перипетії обговорень залишилися винятково в пам’яті самих учасників. Переважна більшість виступів були цікаві і несли значний провокативний для дискусії потенціал. Сподіваюсь, що вони вийдуть окремою збіркою матеріалів. Тому в огляді основний фокус уваги сконцентрую на кількох дискусіях, однаковою мірою як емоційних, так і цікавих.
Перша з них, яка найбільше збурила присутніх, була спровокована Георгієм Касьяновим. Свій виступ він зробив максимально нейтральним, присвятивши його базовим поняттям історичної політики. Проте частина аудиторії ще перебувала під сильним враженням від інтерв’ю професора «Українській правді» і суперечок з цього приводу на Facebook. Клавіатурні бої мають дещо схожу специфіку з додатковими військовими контингентами в зони збройних конфліктів. JFK передав це дуже влучним виразом: «Парадокс великої пиятики полягає в тому, що скільки б не було випито, все одно зберігається бажання пропустити ще келих». Обговорення почались з тези Касьянова, що УРСР потрібно розглядати не тільки крізь призму репресій та Голодомору 1932/33 рр., але і усвідомити, що саме в цьому квазі-державному утворенні Україна оформилась у своїх теперішніх кордонах, стала індустріальною, більшість населення досягло мінімального рівня грамотності, наближеного до 100%. Доповідач особливо наголошував, що це є історичним фактом і його необхідно прийняти саме в такому вигляді, не затираючи контраргументом, що Україна досягла б цих результатів і без більшовиків, знову фокусуючись на репресивній політиці.
Хмизом для полум’я дискусії став паралелізм періоду 1917–1920-х рр. та сьогоднішньої війни на сході України. Касьянов тут вказував на наявні елементи громадянської війни. Основний його опонент – Владислав Гриневич наголошував, що сценарій був ідентичний нинішньому: маріонеткові державні утворення, оперті винятково на військовий потенціал більшовиків при мінімальній підтримці українців, тобто аналоги сучасних ДНР/ЛНР. Надалі дискусія закономірно перекочувала на Голодомор 1932/33 рр. У свій час ізраїльський дослідник Єгуда Бауер наголошував, що Голодомор не можна кваліфікувати як геноцид. Одним з його аргументів була вказівка на широку участь у ньому комсомольців-українців. У цьому умовному блоці дискусії пролунало і цікаве визначення поняття «Русского мира» як різновиду етнічного іредентизму, загалом майже тотожного ідеї «Великої України» (в трактуванні наприклад «Патріоту України» і тепер «Азову»).
Цілком закономірно полеміка перейшла і на політику пам’яті в Україні. Професор Касьянов визначив стратегію Українського інституту національної пам’яті (УІНП) як продовження невдалої політики Віктора Ющенка, по суті своїй ексклюзивну з деякими вкрапленнями інклюзивності (пам’ять про радянські репресії щодо кримських татар) та механічним підходом. Як приклад він навів ідею перейменування у Києві проспекту Московський (нейтральної географічної назви) на проспект Степана Бандери. До речі, вже в іншій дискусії доводилося чути думку, що намагання розглядати кримських татар у руслі історії України, а не крізь призму фронтирів Речі Посполитої і Османської імперії, є ексклюзивною моделлю в квадраті.
Виступ Віталія Нахмановича традиційно був багатим на контроверсійні формулювання та високий рівень концептуалізації думок. Лейтмотивом став наголос на тому, що концепт Голокосту наразі перебуває у позаісторичній ситуації. Зокрема, можемо констатувати оформлення певного жорсткого розподілу ролей: євреї – жертви, німці – кати, американці – спостерігачі, європейці – посібники. Україна в цьому сценарії задіяна в парадоксальному квадраті: і кати, і спостерігачі, і посібники, і рятівники. А це в свою чергу є різким дисонансом з родинною пам’яттю про страждання і втрати у війні. Як наслідок такої схематизації маємо не примирення пам’ятей, а навпаки – їхнє розділення і, більше того, окреме функціонування. А звідси випливає підставовий висновок, що українська політична нація ще не склалася, бо весь процес фактично зведено до етнізації, без включення в нього національних меншин, які, в свою чергу, не готові брати в ньому участі, а держава ухиляється від виконання ролі модератора. Як наслідок жертви демонструють ефект «егоїзму болю», вимагаючи пам’ятати їх так, як вони хочуть і не налаштовані миритись з правом інших пам’ятати на свій лад
Наступним збудником неспокою стала доповідь Світлани Осіпчук, присвячена «антимонументалізму». Метою таких меморіалів є не глорифікація, а нагадування людям про соціальну відповідальність, зокрема і за трагедії. Проілюстровані вони були на прикладах фонтана Зигмунта Ашрота, «відсутнього будинку», порожньої бібліотеки (в пам’ять про спалені у 1933 р. наицтсами книги), каменів спотикання та ін. Категоричне наполягання модератора дати визначення поняттю «контрмонумент»/«антимонумент»/«немонумент» і спричинило бурхливе обговорення.
Часто формування поняття починається з визначення того, чим об’єкт не є. Брем Стокер назвав основну дефініцію для свого графа Дракули як «не-мертвий». Згодом постали терміни вампір, стрігой, вурдалак, упирь, нежить, умертвіє та ін., а сам образ трансформувався від чудовиська до привабливих персонажів у сучасних аніме та онлайн іграх. Навіть чітко визначені поняття з часом стають розпливчатими, «сірими». Тому намагання будь-що з’ясувати чим є «контрмонумент» дещо нагадували дитячий острах перед темрявою.
В пилу дебатів часто-густо трапляються дуже курйозні речі. Цей захід також не став винятком. Зокрема, оригінальні результати приніс «троллінг» Наума Резніченка. Коли в черговий раз порушилося питання культурної належності Гоголя і він запитав чи відображають «Шинель» та «Ревізор» винятково національні реалії чи мають загальнолюдську проекцію, то у відповідь пролунало, що «загальнолюдську – так, але не українську, бо із входженням до складу Російської імперії Україна померла».
Новий майданчик для дискусій цілком успішно пройшов бойове хрещення, проте вкотре унаочнив тенденцію, що рівень академічної полеміки ще надто далекий від досягнення конструктивних результатів, а опоненти все одно залишаються «при своїх», фокусуючись головним чином на з’ясуванні колись зіпсованих відносин і мимоволі провокуючи присутніх на поділ за принципом pro et contra. Особливо пікантно виглядали питання в стилі Паніковського: «Ну, які у вас такі здобутки?» чи «А скільки у вас того музейного стажу?»
Насамкінець хотілося б згадати філософську байку про диявола, який загадав трьом чортеням зробити найбільші пакості людству. Перший домігся, щоб люди повірили, що Бога нема, другий – навпаки, що нема самого диявола, а третій зародив впевненість, що люди мають багато часу, за що і отримав найбільше схвалення від патрона. Імпреза у Рівному також створювала враження, що часу в повній мірі вистачить і на виступи, і на дискутування. Натомість довелося повертатись додому з думками та емоціями, що бурлять як відьмацький котел. Але в цьому випадку це не промисел винахідливого бісеняти, а заслуга спікерів та організаторів, яким хочеться подякувати і побажати тривалого існування як цій ініціативі, так і успішної реалізації нових планів.
Григорій Стариков,
Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М.С.Грушевського НАН України (Київ)