Цього року конференція стала ще більш представницькою за складом учасників. Чудово організований захід вдався завдяки основному організатору – громадській організації Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка». Це є черговим прикладом того, що інститути громадянського суспільства можуть діяти не менш ефективно, ніж забюрократизовані державні органи.
Конференція проходила в рамках масштабного проекту «Мнемоніки» «Відродження полікультурності в меморіальному просторі Рівного», що реалізується за сприяння Фонду імені Рози Люксембург. Цей проект спрямований на популяризацію історії етнічних меншин міста, меморіалізацію пам’яті жертв Голокосту і формування в рамках місцевої громади толерантної інклюзивної колективної пам’яті, основи для міжетнічного порозуміння.
Завдання поставлені досить серйозні як за реалізацією, так і за суспільною значущістю. Тому закономірно, що такий масштабний проект розпочався саме з обговорення проблемних питань у науковому середовищі. Конференція є своєрідною моделлю/проекцією, що в спрощеному вигляді відображає сучасний стан memory studies в Україні, з їх сильними та слабкими сторонами. Перш за все радує те, що проблематика колективної пам’яті знаходить свій відгук по всій Україні, про що свідчить географія учасників конференції – від Харкова до Івано-Франківська, від Запоріжжя до Чернігова.
На конференції був порушений цілий спектр актуальних питань: пам’ять і забуття, місця пам’яті та «контрмонументи», примирення і покарання винних, вшанування жертв масових убивств та подолання колективної травми, декомунізація й правосуддя перехідного періоду.
Впало в око, що при заявленій темі «вшанування пам’яті жертв» за кількістю доповідей тема Голодомору значно поступається проблематиці Голокосту. А ще менше представлено Пораймос (геноцид ромів) й трагедія виселення кримських татар. Це може засвідчувати, що тема Голодомору значною мірою вже інстальована до національної пам’яті, що підтверджують соціологічні опитування останніх років. Натомість вшанування жертв Голокосту ще залишається досить проблемним аспектом політики пам’яті. Обговорення в науковому колі трагічної сторінки історії єврейського народу – це лише перший крок до відродження пам’яті про ці події, їх включення до національного наративу та, як результат, формування інклюзивної пам’яті – основи політичної нації. Одначе, цей процес досить тривалий, адже потребує органічного включення пам’яті багатьох етнічних спільнот, що жили та взаємодіяли на теренах сучасної України, в національний ґранднаратив.
У багатьох доповідях йшлося про «історичні травми», «травматичний досвід», «пам’ять про травму» і значно менше про способи подолання/лікування цієї травми. Адже політика пам’яті твориться не лише для минулого (вшанування жертв), а й для сучасного та майбутніх поколінь (формування ідентичностей).
Після конференції при обмірковуванні доповідей, що прозвучали, виник ряд невирішених для мене питань, артикуляція яких, сподіваюсь, допоможе знайти на них відповіді.
- З бачення Г. Касьяновим пам’яті як конструкту виникає запитання, чи будь-які образи, символи, міфи можна «вбудувати» в пам’ять, чи лише ті, що мають історичну основу? Якщо будь-які – то це не пам’ять, а скоріше історична свідомість якою маніпулюють, а якщо ні – тоді пам’ять не є цілковито конструктом.
- З доповіді А. Киридон: «Політика пам’яті може мати лише офіційний владний компонент, оскільки можливості впливу неофіційних/опозиційних сил є обмеженими». Чим тоді є діяльність опозиційних сил, що через пресу, телешоу, інтернет та мобілізацію громадської активності (зокрема активно в період 2005–2010 рр.) пропагують історичні наративи альтернативні офіційним? Або чим є діяльність громадських платформ, за прикладом «Мнемоніки», які діють (часто досить успішно) паралельно з державними ініціативами?
- Із запитання про співвідношення «контрмонументів» та «контрпам’яті». Зрозуміло, що неправомірно ототожнювати ці терміни, зокрема в тому значенні, в якому вони розглядалися, адже в першому випадку йдеться про альтернативну форму репрезентації пам’яті, а в другому – про її альтернативний зміст. «Контрмонументи» як феномен постмодерного дискурсу з його аморфністю, невизначеністю та деканонічністю. Тому і саме поняття «контрмонумент» є таким же аморфним, невизначеним, яке складно вкласти в рамки чіткої дефініції. І знову ж виникає запитання: чи можна поряд з «контрпам’яттю» та «контрмонументами» говорити про «контрполітику пам’яті»?
Після конференції обговорення піднятих на ній тем частково перейшло в мережу Facebook. При чому дискусія між співробітниками колишнього та нинішнього УІНП, Інституту історії та ІПіЕНДу з наукового діалогу перейшла в полемічне змагання за те в кого правильніші терміни, чи хто більше зробив для національної пам’яті. Виникає риторичне запитання: як у такому разі можна говорити про міжетнічне порозуміння, якщо його нема в науковій спільноті? Слід наголосити, що ці розбіжності мають не методологічний, а скоріш особистісний характер.
Тому хотілось би висловити побажання, щоб дискусії між представниками різних наукових інституцій мали за мету досягнення консенсусу, який сприятиме конструктивному творенню політики пам’яті та міжетнічному порозумінню. А такі публічні платформи як рівненська конференція «Політика пам’яті …» мають цьому тільки сприяти.
Володимир Бабка
Ніжинський державний університет
імені Миколи Гоголя