«Заледве утримую себе і родину»

Місто Рівне кінця XIX ст. – 1939 рр. а ніколи не вражало сучасників особливою архітектурною витонченістю. Радше навпаки. Відомий письменник У. Самчук описав його доволі непривітним, містечком без тих родзинок, які б вирізняли його з-поміж інших у краю. «Місто Рівне, – зауважив він, – …ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського, казьонного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за Городком і Ожовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів–Київ – лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая…»[1].

Попри те, що Рівне не дивувало ані його мешканців, ані гостей архітектурними ансамблями, воно, здається, ніколи не втрачало свого ділового амплуа. Наприкінці березня 1919 р., коли до Рівного з Кременця прибув уряд УНР, учасник національної революції занотував: «Це нове місто, куди перенеслася українська столиця, вразило нас своєю господарністю і ладом… По европейській Вінниці й після романтичного Кременця – Рівне виглядало, як великий торговельний центр, де, незважаючи на війну, пульсувало кипуче ділове життя»[2].

Особливо помітним воно було в центральній частині міста. Незадовго до початку Другої світової війни, коли на Волині давно усталився мир, котрий дав імпульс поступовому економічному розвитку, центральна вулиця Рівного – Третього Травня – уже була почасти схожою на осердя великих міст[3]. Саме тут знаходилася низка готелів із помпезними назвами, власниками яких були євреї: «Бельгія», «Брістоль», «Європейський готель», «Сан-Ремо», «Варшава», «Вікторія»[4]. На вул. Третього Травня функціонувало чимало магазинів, зокрема, книжковий, кілька ювелірних й готового одягу, радіотехніки тощо[5]. Частина цих магазинів належала євреям. У будинку за номером 68 працювала книгарня, якою співволоділи Хальперни; у будинку 69 – магазин горілчаних виробів (власниця – Гітля Зільберфарб)…

Зрозуміло, більшість вулиць міста не мали такого ошатного вигляду, як центральна, котра пронизувала його наскрізь. Значна їх частина була далекою від тих, що тішать око. «Осіннє болото, яке не висихає навіть у час погоди, укриває всю ширину проїжджої частини вулиці. Воно не заливає тротуарів тільки тому, що їх немає…»[6]. Так виглядало чимало вулиць Рівного ще на початку 1930-х рр. Воно залишалося відверто провінційним і напередодні Другої світової війни.

Одна з паралельних до центральної магістралі міста, де функціонувало чимало закладів сфери послуг, – вулиця Шкільна. Саме вона була осердям єврейського Рівного. Тут знаходилася т. зв. Велика синагога, яка була побудована наприкінці XIX ст.[7] Поруч із нею розташовувалася т. зв. стара синагога «Bejs Medrasz», за кілька десятків метрів – синагога «Stara Kloiz». Окрім цього, на цій маленькій вулиці знаходилося ще три молитовні будинки юдеїв: «Linas Hacedek», Зільберфарба та кравців[8].

Упродовж 1920-х рр. на цій вулиці розташовувалися офіси багатьох громадських організацій та партій. З-поміж них – секретаріат Єврейської національної ради, «Комітет допомоги євреям-жертвам війни, емігрантам та реемігрантам з України та Росії», «Секретаріат єврейського клубу послів сейму» та «Секретаріат Волинського клубу послів сейму та сенату Єврейської народної партії». На вул. Шкільній знаходилися керівні органи Товариства поширення освіти серед євреїв та Єврейського культурно-освітнього товариства «Frejhejt». В одному будинку (вул. Шкільна, 9) розміщувалися Комітет допомоги біженцям-євреям, офіс Єврейської народної партії та рівненського відділу «Товариства охорони здоров'я єврейського населення в Польщі».

Стабілізація суспільно-політичної ситуації на Волині віщувала Рівному ймовірний економічний поступ. Місто, що виділялося з-поміж інших у воєводстві за чисельністю населення, його соціальною структурою (значна частина мешканців – ремісники й торговці) та знаходилося неподалік кордону з СРСР, мало шанси на економічне піднесення і розвиток. Перші здобутки на цьому шляху були перервані економічною кризою, що охопила Польщу в 1923 р. Ось як із певною іронією описав цю тенденцію сучасник:

«Після [Першої світової] війни пророкували місту велике майбутнє. Недалеко знаходиться радянський кордон, тому мала розвиватися торгівля. Торгівля розвивалася, але у Варшаві і в Москві. Через Рівне тільки проходили залізничні ешелони з товарами. Ніхто, очевидно, у місті не мав від цього навіть копійки. Водночас контрабанда була занадто малою, щоб уплинути на загальний добробут. Незважаючи на це, міське «prosperity» кілька років росло. Поставали нові вулиці, нові будинки, марилося навіть про каналізацію.
Потім настала криза.
Переважна частина мешканців заробляє торгівлею. Навколо землеробський край, дешеві зернові, селяни не мають грошей. У магазинах запанувала порожнеча. Місто зубожіло. Залучено великі інвестиції. Досконало організовано лише Торги Волинські[9] задля того, щоб спонукати якийсь поступ. Потім збудовано приміщення пошти. І на цьому все закінчилося. «Столиця Волині» залишилася надалі дуже великим – малим містечком. «Велике майбутнє» відкладено на майбутнє»[10].

У цих дещо іронічних судженнях публіциста-сучасника відображена правдива загальна тенденція соціально-економічного розвитку Рівного 1921–1939 рр. Згодом ці міркування простежуватимуться і у твердженнях представників органів місцевої влади: стартовими позиціями, які після укладання Ризького миру здобуло Рівне, – розташування неподалік кордону з радянською Україною – його мешканці скористатися не змогли…

Упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття Рівне залишалося містечком, де індустріальний сектор економіки не був домінуючим, а більшість дрібнотоварних виробників працювала на задоволення потреб мешканців міста й навколишніх сіл. Вийти на загальнопольський ринок їм було не під силу. Експортували ж вироблене поодинокі підприємства[11].

Терени Рівного міжвоєнного періоду сучасники умовно поділяли на дві частини. Перша – центральна, де знаходилися адміністративні приміщення, численні магазини, ресторани, інші заклади сфери послуг. На центральних вулицях міста проживали найбільш заможні містяни: власники фабрик, великих торгівельних закладів, інтелігенція[12].

Рівень комфортності життя в цьому районі міста почасти можна уявити, реконструювавши вигляд театру Зафрана (котрий знаходився на сучасній вулиці С. Петлюри поблизу перехрестя з вул. Соборною). Ось як описували його сучасники в 1927 р.: «Глядацька зала, сцена, ложе, галерея, хол – се до найменших дрібниць зазнало ґрунтовного ремонту. На колишньому місці постав, можна сказати, новий театр. Темна армія крісел, які поблискують лаком, світле півколо лож та галерей, таємничо хвиляста завіса бордового кольору, кольорові модерні куліси, все залите каскадом світла з круглих ламп – викликає настрій наскільки урочистий, настільки ж блаженний. Просторий зал очікування, щедро освітлений та оздоблений рекламами найближчих фільмів, розрахований на кілька сотень осіб»[13].

Зовсім інші реалії визначали «обличчя» південно-західної частини Рівного. На початку 1930-х рр. тут знаходилося кілька промислових об'єктів: фабрики мила, акціонерне товариство «Бершлос», чотири цегельні, п'ять промислових млинів, дві крупорушки та два тартаки, численні ремісничі майстерні, заклади гуртової торгівлі (зокрема, «Zboże») тощо. У цій частині міста, де мешкала більшість рівнян, проживали численні дрібні торгівці та ремісники. Водночас саме жителі південно-західної частини Рівного й становили найбідніше населення міста[14].

Мешканці різних частин міста жили по-різному. Одні з них – успішні підприємці, котрі мали доволі високий рівень життя. Тим часом ремісники й дрібні торговці, робітники жили в зовсім інших реаліях. Єдиний «атрибут», що поєднував ці два «світи», – велосипеди, якими володіла значна частина рівнян. Із певною іронією дописувач газети «Echo Rówiеńskie» в 1924 р. зазначав: «Починаючи з найбагатшого і закінчуючи найбіднішим, кожен має свою «машину» – наслідок надзвичайно вигідних умов продажу ‒ на виплат. І кожен їздить на велосипеді. Один уміє їхати, інший – ні, той наїжджає на людей, той спокійнісінько їде тротуаром, дратуючись на перехожих, що перешкоджають його рухові. Одні мають дзвоники або ріжки, інші – ні. Деякі вважають за зайве їхати ввечері з ліхтариком і т. д.»[15].

Роботодавцями в Рівному були представники різних національностей, у т. ч. й євреї. Окремі з них володіли підприємствами, були співвласниками акціонерних товариств. Серед них – Писюк, Штайнберг і Маргулес. Перший – яскрава постать у керівництві акціонерного товариства «Бергшлос», яке вже на зламі 1920-х‒1930-х рр. мало свої гуртові склади не тільки у Волинському, а й Львівському, Поліському та ін. воєводствах Польщі[16].

Не менш важливими для економіки міста були й інші підприємства: фабрики мила (власність Д. Стока) та «Вулкан», що виробляла сірники, – власність Штайнберга і Маргулеса. Станом на 1923 р. на останньому працювало 120 робітників, які задовольняли потреби волинян в одному з товарів першої необхідності[17].

У 1930-х рр. роботодавцями в Рівному були й інші євреї. Зокрема, брати Райц, які володіли цегельнею «Wołyń», та Мілітан, яким належав невеличкий цегельний завод «Сewa». Рівняни Х. Віднік і Н. Штайнман – власники фабрик свічок, Каган Хай спільно з синами – механічних закладів із обробки деревини, Б. Гольдфельд – столярного цеху[18].

Перелік можна продовжувати. Проте значна частина фабрик Рівного була невеличкими - там працювали не сотні, а десятки працівників. Так, скажімо, фабрики мила (за винятком тієї, що належала Д. Стоку) – це дрібні заклади, котрі за критерієм організації виробництва радше відповідали поняттю ремісничого цеху, аніж підприємства[19].

Ремісники-євреї – вагома складова економічного організму Польщі. Особливо ж у тих адміністративних одиницях, де промисловий сектор економіки виявився слаборозвиненим. Таким було Волинське воєводство. Відсутність у ньому великих промислових об'єктів звужувало ймовірний спектр зайнятості тамтешнього населення, зокрема тих, хто проживав у містах. Як наслідок – значна частина городян-волинян змушені були займатися кустарним промислом. Найбільше ремісників було з-поміж євреїв. На початку 1920-х рр. у їхніх майстернях виготовлялося 58 % усієї продукції, яку створювали дрібнотоварні виробники різних національностей у Волинському воєводстві[20].

Із часом євреї у цій адміністративній одиниці вже становили від 80 % до 90 % тих, хто працював у різних кустарних промислах. В окремих із них (як-то пошиття головних уборів, уставляння скла у шиби) їх домінування було особливо очевидним: відповідно 96 % і 98 %[21].

Чимало ремісників проживало й у Рівному. Станом на 1930 р. у місті було 546 їхніх майстерень, кількість працівників не сягала 1,2 тис. осіб. Найбільше з-поміж ремісників було пекарів, кондитерів, продуцентів м'ясних виробів, кравців, столярів, слюсарів, перукарів[22]. Частина рівнян були бляхарями, ювелірами, годинникарями.

Винятком серед ремісників Рівного були ті, хто використовував найману робочу силу. Натомість 95 % із них – дрібні кустарі[23]. Майстерні, у яких разом із власником працювало б бодай три особи, були винятком із правил[24].

Важливий сегмент економічного організму Рівного – власники магазинів і яток. Їх у місті було чимало. У центральній частині міста розташовувалися ті заклади торгівлі, котрі своїм крамом разюче вирізнялися на тлі загалу. Натомість більшість магазинів Рівного були невеличкими і пропонували клієнтам доволі обмежений вибір товарів. Частина ж крамниць була такою, що не вписується в сучасне уявлення про заклади сфери послуг. Задля їх опису віддамо слово власникам-євреям, власне, тим, які зверталися до влади з проханням зменшити визначені їм податки[25]. Один із них – Ю. Бродер, який у червні 1921 р. описав свій заклад торгівлі так: «…маю невеличкий магазин, у якому продаю речі для чоботарства в місті Рівному по вул. Грама, навпроти Аврама Меламеда. Магазин мій тісний, маленький…, торгівля мізерна. Я нещодавно заснував магазин самотужки; не маючи власного капіталу, отримую допомогу від родичів, що можуть засвідчити мої сусіди»[26].

Реалії власників дрібних магазинів і яток – конкуренція. Б. Кокель – господар галантерейного магазину по вул. Третього Травня ‒ у 1925 р. описував свій бізнес так: «…поруч із моїм магазином у тому ж будинку № 102 працюють ще дві аналогічні крамниці, що здійснюють ту саму торгівлю, що й я, заповзято конкуруючи…»[27].

У Рівному і у Волинському воєводстві загалом євреї домінували в цій сфері економіки. Про це промовисто свідчать статистичні дані: станом на 1931 р. 88 % тих, хто заробляв на прожиття роздрібною торгівлею, – євреї; ще більше їх було серед тих, хто намагався продати той чи інший дріб'язок, розносячи його містечками чи селами, – 93 %[28]. Одночасно євреї утримували магазини, що пропонували покупцям широкий спектр товарів. У них, казали в той час поляки, римуючи іронію, можна було придбати «mydło i powidło» (мило й повидло»)[29].

Усупереч політиці польської влади, котра чинила різноманітні перешкоди в здобутті національними меншинами вищої освіти, на Волині було чимало єврейської інтелігенції. Її високі професійні навички гарантували успішну конкуренцію на ринку праці. Про це свідчить, наприклад, зіставлення за національністю лікарів: станом на 1933 р. у Рівному їх, без урахування стоматологів, було 50. Із них ‒ 23 християнина і 27 юдея[30].

Дещо іншим було співвідношення представників різних націй серед стоматологів: із 26 спеціалістів цього фаху в той час 23 – євреї, зокрема чимало жінок (педіатр Розалія Дубенська, стоматологи Двойра Авербух, Хінда Феферман, Ханна Каналейштейн, Сузанна Зафран-Ліберман)[31]. Частка євреїв серед представників вільних професій не зменшилася й згодом. Так, станом на 1939 р. вони становили 58,8 % загалу медиків Рівного[32].

На відміну від медицини, представники титульної нації Другої Речі Посполитої домінували серед рівненських адвокатів. У 1933 р. з трьох десятків фахівців цього профілю, що надавали свої послуги рівнянам, 21 поляк. Поруч із ними працювали євреї З. Аба, С. Цацкін, Л. Кохан[33], Л.-А. Бехтер, М. Закон[34]. Останній виділявся з-поміж адвокатів-євреїв своєю активною позицією в громадсько-політичному житті.

Своєрідною легендою серед рівненський юристів початку 1920-х рр. був Леон Дайчмайштер (1854, Броди – 1926, Рівне). У часи, коли Волинь перебувала у складі імперії Романових, Л. Дайчмайштер швидко здобув славу високопрофесійного фахівця. Висока фахова підготовка і талант Л. Дайчмайштера були оцінені й у Польщі: його було затверджено адвокатом при волинському окружному суді. До тото ж, він – єдиний єврей у Волинському воєводстві у міжвоєнний період, який став адвокатом такого високого рангу на державній службі.

Л. Дайчмайштер – людина з активною громадянською позицією. Уже 1919 р. він став членом міського правління Рівного. Його сучасники свідчили, що «жодна благодійницька чи просвітницька мета не були йому чужими, щедрою рукою жертвував на все»[35].

Єврейська громадськість Волинського воєводства виявляла тенденцію до об'єднання, взаємодії вже в перші повоєнні роки: паралельно з відновленням діяльності партій у ньому відбувалося становлення професійних спілок. Каталізатор їхньої появи – прагнення трудящих колективно захищати свої права. Містяни єдналися в профспілки за двома критеріями: національністю / віросповіданням та фахом. Як приклад – «Християнське ремісниче товариство» або ж «Союз ремісників-євреїв».

Першими у 1921–1923 рр. організаційно оформилися «Товариство власників пекарень у Рівному», «Союз купців і фабрикантів», «Професійний союз виробників одягу»[36], «Єврейське товариство торговців». Серед організаторів останнього – відомий у місті громадський діяч і підприємець Давид Сток[37].

У другій половині десятиліття в Рівному почали роботу спілки робітників харчової (300 членів) і деревообробної промисловості (64 члени), візників (100 чол.); на початку 1930-х рр. постав «Професійний союз фотографів» (14 членів), робітників друкарень (30 чол.)[38]; у другій половині десятиліття – «Цех різників-євреїв» (30 членів)[39] та ін.

Таких професійних спілок було чимало. Їх виникнення – результат, з одного боку, прагнення тих, хто працював, захистити свої корпоративні інтереси, з іншого, конкуренції, котра повсякчас загрожувала втратою робочого місця. Ураховуючи такі реалії, цілком очевидними є, скажімо, ті цілі, які намагалися реалізувати члени «Професійного союзу виробників одягу»: гарантування їм робочих місць, захист своїх професійних інтересів, взаємна допомога у випадку страйку чи безробіття[40].

Організаційно гуртувалися представники фактично всіх професій, галузей виробництва й сфери послуг. Скажімо, у Рівному з травня 1924 р. діяла професійна спілка власників готелів, заїжджих домів і нічліжок (30 чол.). Об'єдналися навіть ті з рівнян, котрі здобували вищу освіту в різних містах Польщі. 17 вересня 1929 р. вони утворили «Рівненський союз студентів-євреїв», який мав на меті надання матеріальної допомоги його членам. Задля формування відповідного фонду було запроваджено організаційні внески. Каса спілки поповнювалася й завдяки лекціям, які читали студенти під час канікул[41].

Одна з професійних спілок, що тривалий час діяла в Рівному (1923–1933 рр.), – «Централя реміснича». ЇЇ керівниками були М. Блей, Д. Гамер, М. Хазанчук. Відділення цієї інституції постали і в інших містечках воєводства. Зокрема, в Корці й Тучині.

Утворення «Централі ремісничої» цілком закономірне, адже в Рівному проживали численні кустарі, корпоративні інтереси яких спонукали до об'єднання їхніх сил. Місцевий осередок структурно входив до складу «Централі ремісничої у Варшаві» й припинив своє існування внаслідок злиття останньої з «Центральним союзом ремісників-євреїв у Польщі»[42].

Його структурною одиницею став рівненський «Союз ремісників-євреїв», який очолював І. Осіпов. У середині 1930-х рр. членами останнього було 136 осіб[43]. Згідно зі статутом, Союз мав сприяти не тільки розвитку ремесел, а й інтелектуальному поступу дрібних товаровиробників[44].

Хоча в Рівному діяли численні професійні спілки, його мешканці не виявляли особливої готовності захищати свої права й інтереси радикальними методами. Усвідомлення перспективи втрати робочого місця спонукало більшість із них працювати на тих умовах, котрі пропонували роботодавці[45]. Натомість робота професійних спілок зводилася передусім до колективного обстоювання інтересів працівників одного фаху. Прикладом такої діяльності є позиція членів секції пекарів (45 осіб), що структурно входила до профспілки працівників споживчої промисловості. На засіданні, яке відбулося 14 грудня 1924 р., вони зажадали від роботодавців унормування умов праці в передсвяткові й святкові дні. Учасники зібрання ухвалили вимогу про скасування 12-годинного робочого дня. Їхня позиція – обмеження останнього 8 годинами – мала не тільки полегшити становище членів спілки, а й позначена духом солідаризму: обмеження тривалості робочого дня мало сприяти працевлаштуванню безробітних[46].

Частину актуальних для рівнян питань соціально-економічного характеру вирішували в місцевому органі самоуправління. Сформований із числа представників різних соціальних верств і національностей, час від часу він ставав дзеркалом тих політичних процесів, які відбувалися в краю. Як приклад – події 1927 р., коли волинський воєвода В. Мех затвердив новий склад рівненського міського громадського господарського комітету (МГГК). Хоча магістрат Рівного пропонував надати членство в ньому двом росіянам, воєвода ввів до складу названого комітету тільки одного – д-ра Прохорова. Ураховуючи те, що в Рівному проживало чимало росіян, громадськість сприйняла це як курс на мінімізацію ролі цієї національної меншини в економічному й політичному житті краю[47] (така стратегія до певної міри зрозуміла, адже до часу відновлення польської державності м. Рівне входило до складу Російської імперії). Тим часом 12 місць у рівненському МГГК отримали українці[48]; поляки ж, як і євреї, – лише по п'ять.

Таке співвідношення представників різних націй у господарському комітеті Рівного зумовило невдоволення і тамтешніх поляків, і воєводства загалом (вони, зокрема, докоряли українцям за їх нелояльну позицію щодо держави). Рівне, – стверджувала в той час преса, – прикувало увагу всієї Волині. Це зумовлювалося занепокоєнням представників титульної нації Польщі тим, що євреї протегуватимуть у МГГК свої інтереси в час, коли роз'єднану в політичному плані польську громадськість Рівного мали репрезентувати маловідомі діячі, котрі не мали необхідної підготовки для роботи в органах самоуправління. «Жоден радикал в інших країнах, – стверджував узимку 1927 р. дописувач газети «Życie Wołynia», – не міг би спокійно дивитися на таке порушення прав корінного населення, культурні прагнення якого, зокрема, у нас, на кресах, повинні бути в полі особливої уваги в першу чергу»[49].

У цих словах – відверте занепокоєння поляків тим, хто домінуватиме в управлінні міським господарством, прагнення закріпити за собою цю роль. Воно простежувалося й раніше: 25 травня 1925 р. голова МГГК Скоковський заявив, що поляки Рівного вимагатимуть, «…щоб інтереси цієї меншини залишалися свого роду віссю, довкола якої має все обертатися; [адже] слід пам'ятати, що ця меншість є елементом, котра створює державність»[50].

Зрозуміло, дискусійним було й інше питання: пропорційності представництва різних національностей у рівненському магістраті. Так, наприкінці 1926 р. єврейська громадськість констатувала несправедливість розподілу місць у цьому органі. Адже євреям, котрі в той час становили приблизно 80 % населення Рівного, – у магістраті надано лише 12 місць. Така очевидна несправедливість спричинила невдоволення. На зборах громадськості залунали заклики до об'єднання, в якому бачили запоруку здобуття пропорційної чисельності представництва євреїв у місцевому органі влади. Інші були більш категоричними: вони пропонували євреям продемонструвати свій протест проти несправедливості шляхом обструкції органу самоврядування[52]. Такий максималізм – показник того, яке значення надавали євреї Рівного можливості впливати на різні аспекти соціально-економічного розвитку міста.

Конкуренція за домінування в рівненському магістраті спостерігалася й надалі. Один з актів цього протистояння відбувався восени 1927 р., коли вирішувалося питання про його керівний склад. У той час українці та євреї взаємодіяли в підтримці висунутих ними кандидатів В. Арцімовича й Ш. Тарашкевича. Цікаво, що в час вироблення цієї позиції рівняни Л. Каган, З. Фейбіш та Н. Гамер провели консультації з представниками євреїв у сеймі Польщі[52].

Помітну роль у роботі «Єврейського національного клубу», що сформувався у рівненському органі місцевого самоуправління, відігравав Ш. Куліковічер. Член Сіоністської партії, він був одним із найзаможніших торгівців міста. Використовуючи свої вагомі економічні позиції та популярність серед містян, він, за висновками тогочасних аналітиків, здійснював тиск на дрібних торговців і ремісників задля підтримки ними курсу, який реалізовувався «Єврейським національним клубом»[53].

Розмежовані політичними вподобаннями й статками, євреї Рівного не мали єдності й у міській раді. Частина її членів не входила до тих фракцій, котрі постали на національних засадах (поруч із польським – «Єврейський національний клуб»), а належала до т. зв. фракції лівиці. У ній об'єдналися члени «Блоку працюючих мас», ППС та Бунду[54], до якого входив А.-Я. Дененберг. Родом з Пінська, він оселився у Рівному і згодом став одним із лідерів місцевого пролетаріату. Як активний захисник його прав та інтересів, будучи членом рівненського осередку професійного союзу працюючих у торгівлі юристів, А.-Я. Дененберг у 1927 р. був обраний до міської ради за списком Бунду[55].

Незважаючи на час обрання того чи іншого складу рівненського магістрату, в умовах існування т. зв. етнічних секторів у міській економіці, його засідання інколи ставали «майданчиком» конфліктів представників різних національностей. Так було, наприклад, 6 січня 1933 р., коли на засіданні магістрату розглядалося питання про запровадження податку на рекламу та вивіски. Від імені Союзу торговців і фабрикантів та Союзу ремісників-євреїв запровадженню в Рівному проти такої практики, що в той час існувала фактично в усіх містах Польщі, виступив член магістрату Гіллерман. Позиції євреїв протиставилося «Соціально-економічне об'єднання», голоси членів якого й забезпечили запровадження нового податку в місті[56].

Одна з найактуальніших проблем як фабрикантів, дрібнотоварних виробників і торговців у міжвоєнній Польщі – кредитування. Задля оптимізації виробництва й роботи закладів сфери послуг їхні власники постійно шукали кредитів із невисокими відсотковими ставками. Фабриканти, ясна річ, використовували послуги банків.

Поруч із державними в Рівному працював і «Єврейський народний банк». Уже в 1922 р. він змінив назву на «Народний банк». Це – результат ініціативи відомого рівненського бізнесмена Ноя Гама (він, зокрема, володів фірмою одягу та спільно з Мюсманом співволодів млином, що знаходився на вул. Дубенській[57]). Головний аргумент Н. Гама, який він використав для переконання учасників загальних зборів банку в слушності своєї пропозиції, – твердження про необхідність його виходу на міжнародну арену. «Банк, перед яким відкриваються широкі горизонти і перспективи і якому слід налагодити відносини з найбільшими банками Європи і Америки, – пафосно стверджував Ной Гам на його зборах 12 жовтня 1922 р., – не може обмежувати свою діяльність вузьконаціональними рамками. Для широкого масштабу діяльності банку необхідно змінити його назву, яка є його девізом і яка означує його подальшу лінію поведінки»[58]. Здається, цим амбітним планам Н. Гама не судилося здійснитися…

Питання кредитів обговорювали й члени кооперативів. 26 вересня 1926 р. у Рівному відбулося засідання правління і головної ради Рівненського торговельного банку. На нього запрошено представників кооперативних банків із Дубна, Здолбунова, Костополя, Кременця, Рожищ та інших волинських міст. Учасники засідання не тільки обговорили питання утримання єдності поміж різними кооперативними структурами, але й ухвалили створити «Центральний кооперативний банк на Волині». До його організаційного комітету ввійшли представники з Варшави та різних міст воєводства. Серед них – д-р Рапопорт, Гомер, Шлейфштейн, Буркі, Гальперін, Брік, Фрідман. Місцем знаходження новостворюваного банку обране Рівне[59].

На початку 1930-х рр. фінансовим донором більшості найпотужніших підприємств та закладів торгівлі Рівного був місцевий відділ «Торгівельного банку у Варшаві». Його ліквідація влітку 1932 р. стала потужним ударом по найвпливовіших суб'єктах господарювання Рівного[60].

Банківські позички були малодоступними для дрібних торгівців і ремісників. Часто-густо останні не могли скористатися й позиками фізичних осіб: ті розпозичали гроші під досить високі відсотки. За таких умов представники різних товариств намагалися врегулювати ситуацію самотужки. Одна з таких ініціатив навесні 1926 р. реалізована рівненською організацією «Гемілус-Хесед»: нею здійснено спробу створення фонду для безвідсоткового кредитування її членів. Обсяг позики – лише 200 зл.[61] – засвідчує складність реалізації життєво необхідного для суб'єктів господарювання завдання.

Труднощі становлення національної економіки новоутвореної держави сповна відображалися в рівненських реаліях. Час від часу втрата віри в кращий завтрашній день і низький рівень життя штовхали пролетарів до акцій протесту. Одна з перших відбулася на сірниковій фабриці «Вулкан» наприкінці грудня 1923 р.[62]

Час від часу до страйку як методу відстоювання корпоративних інтересів удавалися не тільки робітники, а й інтелігенція. Так, зокрема, сталося в Рівному в січні 1925 р., коли страйк оголосили вчителі т. зв. коедукаційної та математичної гімназій, а також школи «Тарбут»[63].

Прикметна ознака економічних процесів міжвоєнного Рівного – конкуренція. Вона відбувалася як поміж тими суб'єктами, котрі працювали на одному «полі», так і представниками різних націй. Затиснені у невеликий простір слаборозвиненої економіки міста, рівненські євреї були приречені захищати свої економічні позиції від спроб представників інших національностей інтегруватися в ту чи іншу її царину. Як приклад – діяльність створеного польськими осадниками на початку 1930-х рр. кооперативу «Zbyt». Спеціалізуючись на торгівлі сільськогосподарською продукцією, він не тільки збудував сучасний елеватор, а й відкрив у Рівному магазин. Скуповуючи сільськогосподарську продукцію, у 1934–1935 рр. «Zbyt» спромігся продати на експорт 200 вагонів хліба. Такий успіх кооперативу призвів до витіснення з ефективно діючого раніше механізму взаємодії виробника й продавця його продукції суб'єктів – дрібних торгівців (у т. ч. й євреїв)[64]. Зрозуміло, що й робота магазину кооперативу «Zbyt» у Рівному активізувала конкуренцію поміж поляками та євреями за покупця.

Водночас конкуренція за ті чи інші позиції відбувалася не тільки поміж представниками різних національностей, що проживали в Рівному, а й між тими суб'єктами господарювання, котрі працювали в одній сфері. Особливо помітним це було серед торговців. Здебільшого ініціативи тих, хто відкривав ятку чи магазини, не вирізнялися оригінальністю. Х. Рогальська, яка в 1933 р. розпочинала власну справу, описувала реальність так: «У Рівному по вул. Коперніка, № 40 планую відкрити заклад з продажу пива на розлив. Заклад розташовуватиметься в маленькому приміщенні… і навряд чи можна прогнозувати його успішність. Адже знаходитиметься на бічній вулиці, де рух буває тільки в ярмаркові дні, отже – один день у тиждень. При цьому тут, на приярмарковій площі, знаходиться ще п'ять аналогічних закладів торгівлі, що, безсумнівно, створює величезну конкуренцію і є згубним для торгівлі»[65].

Водночас конкуренція стимулювала розвиток міського господарства. Хоча, за винятком «Бергшлосу», Рівне не вирізнялося на тлі регіональної економіки своїми підприємствами, його мешканці в цілому заробляли на безбідне прожиття. Сплачуваних ними податків у цілому вистачало для облаштування міста й проведення поточних ремонтних робіт. Так, у 1924 р. відремонтовано вулиці Литовську, Шкільну, Шпитальну. За рік забруковано 2,5 тис. кв. м. вулиць, проведено ремонти мостів і трьох шкіл, відкрито два артезіанські колодязі тощо[66].

Водночас місцева економіка не могла витримати викликів економічних криз. Зокрема, тієї, що паралізувала господарство Польщі в 1929–1933 рр.

Один із рівнян, котрий у той час не міг звести кінці з кінцями, – А. Л. Корч. Він – колишній столяр, який на початку десятиліття втратив роботу, заробляв на прожиття тим, що продавав цукерки перехожим. Цей «бізнес», бідкався він, не міг забезпечити йому гідного існування[67].

Сутужно доводилося тоді тисячам рівнян. Навіть ті, хто, здавалось би, мав мінімальні передумови для виживання, – власники невеликих будинків, котрі здавали частину свого помешкання орендарям. Один із них – З. Пресс. Узимку того ж 1933 р. він описував життя своєї сім'ї: «…не маю засобів до бодай злиденного життя, оскільки 20 злотих[68] у місяць [отримуваних від оренди кімнат] заледве вистачає на єдиний тільки хліб. Про щось інше, що необхідно купувати сім'ї, немає й мови. Тому чай для моєї родини є розкішшю…»[69].

Жертвами економічної кризи кінця 1920-х – початку 1930-х рр. стали не тільки ремісники й торговці, і частина тих, кого раніше вважали економічною елітою міста. Серед них – Нафталі Герц Мусман. Власник млина, він у попередні роки доволі успішно інтегрувався в економічний організм Рівного. Його заробітки забезпечили добробут сім'ї: Н. Г. Мусман придбав добротний будинок; двоє його доньок навчалися в Празькому університеті. Здавалося, ця родина убезпечена від життєвих негараздів… Проте під час світової економічної кризи бізнес Н. Г. Мусмана стрімко занепав. Він опинився в такій безвиході, що нашвидкуруч продав свою нерухомість і виїхав до Палестини, де винайняв барак, дах якого був покритий толем. Саме там, у Палестині, третя донька відомого рівненського бізнесмена Фая, побравшись із вихідцем з Одеси Клаузнером, народила сина, який згодом став відомим ізраїльським письменником: твори Амоса Оза перекладені майже чотирма десятками мов світу[70]; його кандидатуру висували на здобуття Нобелівської премії в царині літератури. 2014 р. в будинку, де мешкала сім'я Н. Г. Мусмана, установлено меморіальну дошку.

Безвихідь, бідність і відсутність надій на кращий завтрашній день штовхали до пошуку будь-якого заробітку. На початку 1930-х рр. звичними в місті стали пограбування. Так було, наприклад, на вул. Галлера, де злодії нападали на перехожих і виривали з їхніх рук сумки[71]. Окремі жінки знаходили вихід із глухого кута злиднів у проституції, що, скажемо так, не мала національності.

Уже восени 1922 р. у Рівному почали з'являтися притони. У них працювали ті, хто опинилися в безвиході, не знайшов іншого шляху задля заробітку. Інколи, використовуючи скрутне становище безробітних жінок, їх запроторювали до борделів оманою. Одна з таких жертв згодом розповідала в суді: «Обвинувачений Мошко Голдрат майже силою забрав мене з Бендзина[72], обіцяючи золоті гори. Оскільки я сирота, то не мала іншого виходу. Поїхала з ним. У Рівному він тримав мене як невільницю, не даючи мені жодної свободи, не випускаючи мене на вулицю без його супроводу»[73].

Відносно поширеною формою організації заробітку власним тілом стала погодинна оренда повіями кімнат у власників будинків. Здебільшого ті, хто займалися таким «бізнесом», здавали помешкання одній–двом жінкам[74]. В інших випадках повії безпосередньо мешкали в будинках розпусти, не сплачуючи за це жодної орендної плати, натомість власники таких закладів отримували від повій половину заробленого[75].

Наприкінці 1920-х рр. у місті було вже біля двох десятків притонів, які знаходилися в різних частинах Рівного. Фактично всі вони розміщувалися у невеличких, напівзанедбаних будинках. Реалії в них описав один із рівненських поліцейських: «В одній кімнаті з […] проживає повія, яка туди ж приводить чоловіків, з якими має інтимні стосунки. Приміщення дуже брудне. Засобів дезінфекції немає»[76]. Такими, як свідчать звіти поліції, були фактично всі притони міста.

Проституція не зникла й згодом. Додатковим її джерелом стала поява «зайвих людей» у роки економічної кризи кінця 1920-х – початку 1930-х рр. Закриття фабрик і заводів, стрімкий занепад дрібнотоварного виробництва тощо поставили на межу виживання в Польщі сотні тисяч людей. У той час газета «Echo Rówieńskie» бідкалася: торговці перетворилися на безробітних пролетарів і лише мріють про порятунок своєї справи. 80 % із них, стверджував часопис у 1930 р., збанкрутіли[77].

Стрімка пауперизація була особливо помітною у великих містах. Голод штовхав безробітних до пошуку будь-якого заробітку. Частина обездолених знаходила вихід із ситуації в проституції. Так, скажімо, у 1931 р. у Варшаві було кількадесят тисяч повій[78].

Голод і відсутність кращих перспектив стимулювати проституцію й у Рівному. Восени 1931 р. його бургомістр визнав: вечорами містом блукають сотні неімущих дівчат «відповідної кваліфікації», десятки вдів, котрі не мають чим нагодувати дітей[79]. Ішлося, зрозуміло, про тих, хто були змушені заробляти на прожиття власним тілом.

Іншого виходу з недолі вони, очевидно, не знайшли. Одна з юних рівнянок, котра опинилася в біді, «часто скаржилася [знайомій] на Янкеля Фридмана, що змушує її до проституції з випадковими гостями, на що вона була змушена погодитися, оскільки не мала засобів на прожиття. За наполяганням Янкеля Фридмана, усі або половину зароблених грошей мала віддавати його дружині Рейзлі Фридман»[80].

В умовах, коли польська економіка тільки починала виходити з кризи, чимало рівнян шукали «місця під сонцем», кожен самотужки шукав можливостей заробітку. Найчастіше це були ініціативи, що не відзначалися оригінальністю бізнесової думки. Першочерговим було здобути бодай мінімум, що міг би дати шанс задовольняти потреби в предметах першої необхідності.

Одна з тих, хто намагався звестися на ноги, – Хана Яновер. «Озброївшись» довідкою з єврейської гміни про свою незаможність, у зверненні до органів влади з клопотанням про відкриття своєї справи вона 15 січня 1933 р. стверджувала: «Мій чоловік тривалий час безробітний і не знаходиться в Рівному, тому є сама з 2 дітьми (Перлою – 17 років і Сурою – 14 [років]) без жодного джерела до існування. Не маю нерухомого і навіть рухомого майна, не належала і не належу до осіб торгуючих. При цьому, будучи непридатна до фізичної праці через хворобливий стан здоров'я, хочу займатися дрібною торгівлею – продажем газованої води в ларку, щоб в такий спосіб заробляти 2 злотих щодень, необхідних на хліб. Не маю жодних засобів на придбання товару, сподіваюся, що мені вдасться роздобути газованої води в кредит. З цією метою прошу дозволити мені продавати воду в ларку по вул. Шпитальній у Рівному»[81].

Соціально-економічні негаразди й прагнення покращити своє життя – каталізатор виїзду частини рівнян із Польщі. Окрім тих організацій, що сприяли їхній еміграції в Палестину, у Рівному діяло «Єврейське центральне еміграційне товариство в Польщі» (ЄЦЕТП).

Його рівненський осередок постав у листопаді 1924 р. і мав за мету «…планове полегшення євреям еміграції з Польщі, охорону матеріальних інтересів емігрантів, [їх] моральну опіку, а також надання емігрантам юридичної допомоги»[82]. Станом на грудень 1930 р. членами цього товариства було 225 рівнян[83].

Рівненський осередок ЄЦЕТП (серед його активістів – Р. Бері, С. Голдман, Ш. Горін, М.-Г. Сандер та ін.) здійснював різнопланову підтримку емігрантів. Зокрема, його члени надавали тим, хто залишав Польщу, юридичні консультації, найрізноманітнішу інформацію щодо їхньої подорожі, сприяли здешевленню її вартості, захисту емігрантів від аферистів. Безпосередня підтримка цього осередку владою виявилася в тому, що рівненський магістрат одним із перших у Польщі ухвалив надання місцевому ЄЦЕТП субвенції[84].

Рівненський осередок цієї організації став помітним учасником сприяння тим, хто хотів залишити країну. Упродовж 1925–1931 рр. його підтримкою скористалося 10 тис. емігрантів. У наступні два роки – ще дві тисячі родин[85].

Додатковим каталізатором для еміграції та зростання популярності ЄЦЕТП на Волині і в Польщі загалом стала світова економічна криза 1929–1933 рр. Вона спонукала багатьох польських євреїв шукати кращого життя в інших країнах. Про це промовисто свідчить той факт, що впродовж 1935–1936 рр. до рівненського бюро ЄЦЕТП звернулося 1780 осіб.

Його працівники допомогли 766 емігрантам у виготовленні закордонних паспортів. Майже 400 найбіднішим із них надано 46700 злотих для придбання проїзних квитків, а також матеріальну допомогу (1768 зл.). Загалом, за сприяння рівнян-членів ЄЦЕТП у 1935–1936 рр. Польщу залишило 1325 осіб[86].

Економіка – одна зі сфер, у якій у 1930-х рр. євреї Рівного демонстрували свою рішучу незгоду з національною політикою нацистської Німеччини. Їх протест – приклад солідарності поміж представниками однієї нації, які проживали в різних країнах Європи. Ідеться про поширення серед рівненських євреїв заклику бойкотувати товари німецького виробництва. Навесні 1933 р. їхні часописи, що виходили на Волині, публікували закликали до євреїв не купувати товари, вироблені у країні, де здійснювалася неприхована дискримінація представників цієї національної меншини[87].

У той же час у Рівному утворився комітет з організації бойкоту німецьких товарів. Його постання ініціював Єврейський громадянський клуб. На організаційних зборах, участь у яких брали представники фактично всіх діючих у місті організацій, створено спеціальну комісію, що мала ініціювати утворення однойменного комітету в загальнопольському масштабі[88].

Такі ініціативи та безпосередні акції бойкоту товарів, що вироблялися в Німеччині, доповнювали спектр ракурсів економічного життя Рівного. Воно перепліталося з політичним, було тією цариною, де в другій половині 1930-х рр. відбувалася міжнаціональна конкуренція (головно – поляків і євреїв) та демонструвалося ставлення містян до політики, що здійснювалася в нацистській Німеччині. Водночас економіка, ясна річ, виконувала й свою безпосередню виробничу функцію та була джерелом заробітку містян, їхнього матеріального благополуччя.

* * *

Отже, впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Рівне – місто з домінуючим ремісничим виробництвом і торгівлею. Навіть наприкінці 1930-х рр. фабрик тут було обмаль. Більшість з-поміж рівненських дрібнотоварних виробників, пролетарів, як і підприємців – євреї. І не тому, що їм було властиве особливе «підприємницьке мислення», а тому, що саме вони становили більшість населення цього провінційного містечка.

Повсякдення багатьох рівнян визначалося боротьбою за виживання. Вулиці, де проживали пролетарі, контрастували з центральними, на котрих оселилася міська еліта. А відтак думка про те, що в Рівному було лише два види розваг – кіно та сон – відображала реалії варіантів відпочинку представників різних соціальних верств.

У час, коли націонал-соціалістичний режим у Німеччині запустив маховик репресій, євреї Рівного бойкотували вироблені в цій країні товари. Сфера виробництва й послуг, в якій час від часу проявлялося протистояння представників різних націй, стала цариною, в якій рівненські юдеї продемонстрували свою підтримку одновірців у третьому Рейху.

[1] Самчук У. На білому коні. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1965. – С. 122–123.

[2] Д-ко Ф. Оскілківський переворот у Рівному (Спомин із 1919 року) // Дніпро. Калєндар-альманах на звичайний рік 1939. – Львів, 1938. Річник XVI. – С. 120.

[3] Хитрий Ч. І. Минувшина Рівненщини – далека і близька. – Вид. 2-ге, доп.. – Рівне : Волинські обереги, 2010. – С. 65–66.

[4] Ksiega adresowa. Województwo Wołyńskie. – B. m, b. r. – S. 2040.

[5] Хитрий Ч. І. Минувшина Рівненщини – далека і близька. – Вид. 2-ге, доп. – Рівне : Волинські обереги, 2010. – С. 65–66.

[6] Tonạ w błocie mieszkańcy ulic Orzeszkowej I Ułańskiej // Ostatnie Wiadomości Wołyńskie. – 1931, 21 pażdziernika. – S. 4.

[7] Велика синагога як сакральна споруда припинила своє існування в 1957 р.

[8] Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО), ф. 30, оп. 26, спр. 35, арк. 213–215. Синагоги, а їх станом на 1923 р. у місті було п'ять, – одна з тодішніх ознак поліконфесійності міста. Окрім вищезгаданої Великої синагоги, діяла т. зв. Старовинна синагога, синагога «Bejs Josef» та синагога відомого рівненського підприємця М. Писюка. У Рівному в міжвоєнний період працювало близько трьох десятків молитовних будинків.

Така кількість сакральних споруд, у яких юдеї зверталися до Всевишнього, – не тільки опосередковане

[9] Торги Волинські – регіональна промислова, реміснича й сільськогосподарська виставка, що проводилася в Рівному.

[10] Pisker A. Miasto 400 prezesów / Akeksander Pisker // Prosto z mostu. – 1935, 4 sierpnia. – S. 5.

[11] Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 6–6 зворот.

[12] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 5.

[13] Teatr Zafrana // Echo Rówieńskie. – 1927, 25 czerwca (№ 184). – S. 3.

[14] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 1.

[15] Całe Równe jeżdzi na rowerach // Echo Rówiеńskie. – 1924, 21 września. – S. 5.

[16] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 1.

[17] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 3, арк. 15. Фабрика «Вулкан» була закрита навесні 1924 р. (ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 6, арк. 127).

[18] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 5 зворот–6.

[19] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 3, арк. 10 зворот.

[20] ДАВО, ф. 1, оп. 2, спр. 288, арк. 11.

[21] Stobniak-Smogorzewska J. Osadnicy wojskowi a ludność żydowska na Kresach Wschodnich 1920–1940 / Janina Stobniak-Smogorzewska // Świat NIEpożegnany. Żydzi na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej w XVIII–XX wieku / Praca zbiorowa pod redakcją K. Jasiewicza. – Warszawa : Instytut Studiów Politycznych PAN : Oficyna Wydawnicza RYTM, 2004. – S. 562.

[22] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 3, арк. 11.

[23] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 79, арк. 9–9 зворот.

[24] ДАРО, ф. 42, оп. 1, спр. 119, арк. 12.

[25] Характер цих документів – клопотання до органів влади з питання оподаткування, не виключають того, що власники торгівельних закладів свідомо драматизували свою ситуацію.

[26] ДАРО, ф. 226, оп. 1, спр. 7, арк. 40.

[27] ДАРО, ф. 226, оп. 1, спр. 32, арк. 1.

[28] Stobniak-Smogorzewska J. Osadnicy wojskowi a ludność żydowska na Kresach Wschodnich 1920–1940 / Janina Stobniak-Smogorzewska… – S. 562.

[29] Там само.

[30] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 189, арк.. 39–39 зворот.

[31] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 189, арк.. 40.

[32] Маłу Dziennik. – 1939, 14 mагcа. – S. 5.

[33] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 189, арк. 52.

[34] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 199, арк. 278.

[35] Dajczmajster Leon // Almanach Żydowski. – Lwów, 1939. – S. 718.

[36] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 2910, арк. 77–79.

[37] Stok David // Almanach Żydowski. – Lwów, 1939. – S. 769.

[38] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 2910, арк. 77–81.

[39] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 248, арк. 7. Згідно з єврейською традицією, м'ясо тварини можна вживати в їжу тільки в тому випадку, якщо тварину забив професійний різник.

[40] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 2910, арк. 79.

[41] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 2910, арк. 72.

[42] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 473, арк. 1, 26, 42, 56.

[43] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 166, арк. 17–19.

[44] ДАРО, ф. 218, оп. 1, спр. 166, арк. 1 9 .

[45] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 7, арк. 1.

[46] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 3, арк. 132.

[47] Na marginesiе stosunków polsko-rosyjskich // Życie Wołynia. – 1927. – № 18. – S. 2.

[48] Імовірно, така значна кількість місць, що надана воєводою українцям у МГГК, – рефлексія здійснюваного санацією курсу на мінімізацію міжнаціональних суперечностей у Польщі.

[49] Kto radzic będzie o gospodarce miejskiej w Równem // Życie Wołynia. – 1927. – № 5. – S. 5.

[50] Заседение Городского Совета // Волынское Слово. – 1925, 5 мая. – С. 2.

[51] ДАРО, ф. 30, оп. 16, спр. 1143, арк. 206.

[52] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 28, арк. 46.

[53] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 28, арк. 66.

[54] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 28, арк. 47. Загальноєврейський робітничий союз (Бунд) не мав особливої популярності серед рівнян. Він користувався підтримкою окремих професійних спілок, а активність виявив лише в час виборів до місцевої ради Рівного 1927 р. .р. (ДАРО, (ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 764, арк. 1–1 зворот).

[55] ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 764, арк. 12 зворот.

[56] S-wski T. Z Rade Miejskiej w Równem / T. S-wski // Wołyń. – 1933. – № 4. – S. 7.

[57] Ksiega adresowa. Województwo Wołyńskie. – B. m., b. r. – S. 2038.

[58] Общее собрание местного Еврейского Народного Банка // Волынское слово. – 1922, 14 октября. – С. 3.

[59] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 21, арк. 356.

[60] ДАРО, ф. 219, оп. 2, спр. 9, арк. 5.

[61] ДАРО, ф. 30, оп. 18, спр. 1143, арк. 112.

[62] История Польши / Под ред. Зуева Ф.Г., Манусевича А.Я., Хренова И.А. В 3-х т. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1958. – Т. III. – С. 187.

[63] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 17, арк. 73.

[64] Stobniak-Smogorzewska J. Osadnicy wojskowi a ludność żydowska na Kresach Wschodnich 1920–1940 / Janina Stobniak-Smogorzewska... – S. 563.

[65] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 89, арк. 6.

[66] Co magistrate zrobił za czas od 1 maja do 1 września? // Echo Rówieńskie. – 1924, 14 września. – S. 5.

[67] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 89, арк. 17.

[68] У 1933 р. кілограм картоплі коштував 4–4,5 злотих, масла – приблизно 3 зл., м'ясні вироби – 2,5 зл., буханка хліба – 0,32 зл. (ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 86, арк. 1 зворот).

[69] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 89, арк. 14.

[70] Данильчук Г. В. Рівне у долях його мешканців / Г. В. Данильчук. – Рівне : ПП ДМ, 2012. – С. 162, 164.

[71] Ulica Hallera terenem stałych naradów // Wiadomości Wołyńskie. «Echo Rówieńskie». – 1931, 6 grudnia. – S. 5.

[72] Бендзин – містечко в Сілезькому воєводстві.

[73] ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 5192, арк. 8 зворот.

[74] ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 5188, арк. 3, 29 зворот.

[75] ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 5230, арк. 3.

[76] ДАРО, ф. 30, оп. 7, спр. 74, арк. 3.

[77] ДАРО, ф. 33, оп. 4, спр. 46, арк. 114.

[78] Za murami «Magdalenek» // Ostatnie Wiadomości Wołyńskie. – 1931, 18 pażdyiernika. – S. 2.

[79] Czy niema bezrobotnych w Równem // Ostatnie Wiadomości Wołyńskie. – 1931, 18 pażdyiernika. – S. 4.

[80] ДАРО, ф. 32, оп. 1, спр. 5130, арк. 3.

[81] ДАРО, ф. 219, оп. 1, спр. 89, арк. 30.

[82] Żydowskie Centralne Towarzystwo Emigracyjne w Polsce. Statut. – Warszawa, b. r. – S. 2.

[83] ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 665, арк. 19.

[84] ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 665, арк. 16–17.

[85] ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 665, арк. 16, 21.

[86] ДАРО, ф. 30, оп. 20, спр. 665, арк. 26.

[87] Równe // Wołyń. – 1933. – № 15. – S. 7.

[88] Bojkot towarów niemieckich // Wołyń, 1933, 30 kwietnia. – S. 7.