zLF1LFZD4F0

Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів: деякі роздуми з конференції в Рівному

Starikov-min

Не так давно Григорій Грабович, як претендент на Шевченківську премію, замість традиційної у нас гри в парирування нападок на себе і випадів проти опонентів запропонував широку дискусію про стан української гуманітаристики. Вона, на жаль, фактично так і не відбулася, але принаймні проблема була озвучена. Пригадую реакцію знайомого, математика за фахом, який дуже хотів відвідати наукову конференцію, присвячену річниці Конституції Пилипа Орлика. Відбувши першу частину цього заходу, він вийшов з круглими очима, з яких вистрибувало питання: «wtf, bro?». Замість цікавих інтерпретацій та оригінальних думок, він прослухав переказ майже всього того, що знайшов в мережі поверховим пошуком. Природно, що він задався дилемою, чи потрібна така історична наука. Загалом він справедливо ставить питання, бо заходи, що містять у назві словосполучення «наукова конференція», як правило, безкінечно далекі від того, щоб викликати в учасників відчуття/ілюзію, що вони просто стали розумніші, не кажучи вже про мудріше. Тому, чуючи заклики щодо порятунку вітчизняної гуманітаристики, мимоволі згадується девіз залізнонароджених з популярного серіалу «Гра престолів»: «мертве не може померти». Але нижче хотілося б поділитися враженнями про подію, яка якраз є приємним винятком з цієї тенденції.

19–20 травня цього року в Рівному відбулася ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств» організована Українським центром вивчення історії Голокосту та Центром студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка» за підтримки Фонду імені Рози Люксембург. У даному випадку слово «конференція» та шаблонне позиціювання події просто декларує тяглість із заходами двох попередніх років. Фактично це була презентація та апробація нового дискусійного майданчика з мінімальною присутністю офіціозу. Два дні повного занурення в тему, коли панельна дискусія непомітно перетікає в сферу неформального спілкування, підживлювана енергетиком в якості неповторного шарму професора Максима Гона, залишили враження пригоди і головне – надії на можливість самоорганізації гуманітаріїв. На жаль, відео-фіксації не проводилося, тому всі перипетії обговорень залишилися винятково в пам’яті самих учасників. Переважна більшість виступів були цікаві і несли значний провокативний для дискусії потенціал. Сподіваюсь, що вони вийдуть окремою збіркою матеріалів. Тому в огляді основний фокус уваги сконцентрую на кількох дискусіях, однаковою мірою як емоційних, так і цікавих.

Перша з них, яка найбільше збурила присутніх, була спровокована Георгієм Касьяновим. Свій виступ він зробив максимально нейтральним, присвятивши його базовим поняттям історичної політики. Проте частина аудиторії ще перебувала під сильним враженням від інтерв’ю професора «Українській правді» і суперечок з цього приводу на Facebook. Клавіатурні бої мають дещо схожу специфіку з додатковими військовими контингентами в зони збройних конфліктів. JFK передав це дуже влучним виразом: «Парадокс великої пиятики полягає в тому, що скільки б не було випито, все одно зберігається бажання пропустити ще келих». Обговорення почались з тези Касьянова, що УРСР потрібно розглядати не тільки крізь призму репресій та Голодомору 1932/33 рр., але і усвідомити, що саме в цьому квазі-державному утворенні Україна оформилась у своїх теперішніх кордонах, стала індустріальною, більшість населення досягло мінімального рівня грамотності, наближеного до 100%. Доповідач особливо наголошував, що це є історичним фактом і його необхідно прийняти саме в такому вигляді, не затираючи контраргументом, що Україна досягла б цих результатів і без більшовиків, знову фокусуючись на репресивній політиці.

RRc4pQldaho

Хмизом для полум’я дискусії став паралелізм періоду 1917–1920-х рр. та сьогоднішньої війни на сході України. Касьянов тут вказував на наявні елементи громадянської війни. Основний його опонент – Владислав Гриневич наголошував, що сценарій був ідентичний нинішньому: маріонеткові державні утворення, оперті винятково на військовий потенціал більшовиків при мінімальній підтримці українців, тобто аналоги сучасних ДНР/ЛНР. Надалі дискусія закономірно перекочувала на Голодомор 1932/33 рр. У свій час ізраїльський дослідник Єгуда Бауер наголошував, що Голодомор не можна кваліфікувати як геноцид. Одним з його аргументів була вказівка на широку участь у ньому комсомольців-українців. У цьому умовному блоці дискусії пролунало і цікаве визначення поняття «Русского мира» як різновиду етнічного іредентизму, загалом майже тотожного ідеї «Великої України» (в трактуванні наприклад «Патріоту України» і тепер «Азову»).

Цілком закономірно полеміка перейшла і на політику пам’яті в Україні. Професор Касьянов визначив стратегію Українського інституту національної пам’яті (УІНП) як продовження невдалої політики Віктора Ющенка, по суті своїй ексклюзивну з деякими вкрапленнями інклюзивності (пам’ять про радянські репресії щодо кримських татар) та механічним підходом. Як приклад він навів ідею перейменування у Києві проспекту Московський (нейтральної географічної назви) на проспект Степана Бандери. До речі, вже в іншій дискусії доводилося чути думку, що намагання розглядати кримських татар у руслі історії України, а не крізь призму фронтирів Речі Посполитої і Османської імперії, є ексклюзивною моделлю в квадраті.

Виступ Віталія Нахмановича традиційно був багатим на контроверсійні формулювання та високий рівень концептуалізації думок. Лейтмотивом став наголос на тому, що концепт Голокосту наразі перебуває у позаісторичній ситуації. Зокрема, можемо констатувати оформлення певного жорсткого розподілу ролей: євреї – жертви, німці – кати, американці – спостерігачі, європейці – посібники. Україна в цьому сценарії задіяна в парадоксальному квадраті: і кати, і спостерігачі, і посібники, і рятівники. А це в свою чергу є різким дисонансом з родинною пам’яттю про страждання і втрати у війні. Як наслідок такої схематизації маємо не примирення пам’ятей, а навпаки – їхнє розділення і, більше того, окреме функціонування. А звідси випливає підставовий висновок, що українська політична нація ще не склалася, бо весь процес фактично зведено до етнізації, без включення в нього національних меншин, які, в свою чергу, не готові брати в ньому участі, а держава ухиляється від виконання ролі модератора. Як наслідок жертви демонструють ефект «егоїзму болю», вимагаючи пам’ятати їх так, як вони хочуть і не налаштовані миритись з правом інших пам’ятати на свій лад.

UawyLgHNraE

Наступним збудником неспокою стала доповідь Світлани Осіпчук, присвячена «антимонументалізму». Метою таких меморіалів є не глорифікація, а нагадування людям про соціальну відповідальність, зокрема і за трагедії. Проілюстровані вони були на прикладах фонтана Зигмунта Ашрота, «відсутнього будинку», порожньої бібліотеки (в пам’ять про спалені у 1933 р. наицтсами книги), каменів спотикання та ін. Категоричне наполягання модератора дати визначення поняттю «контрмонумент»/«антимонумент»/«немонумент» і спричинило бурхливе обговорення.

Часто формування поняття починається з визначення того, чим об’єкт не є. Брем Стокер назвав основну дефініцію для свого графа Дракули як «не-мертвий». Згодом постали терміни вампір, стрігой, вурдалак, упирь, нежить, умертвіє та ін., а сам образ трансформувався від чудовиська до привабливих персонажів у сучасних аніме та онлайн іграх. Навіть чітко визначені поняття з часом стають розпливчатими, «сірими». Тому намагання будь-що з’ясувати чим є «контрмонумент» дещо нагадували дитячий острах перед темрявою.

В пилу дебатів часто-густо трапляються дуже курйозні речі. Цей захід також не став винятком. Зокрема, оригінальні результати приніс «троллінг» Наума Резніченка. Коли в черговий раз порушилося питання культурної належності Гоголя і він запитав чи відображають «Шинель» та «Ревізор» винятково національні реалії чи мають загальнолюдську проекцію, то у відповідь пролунало, що «загальнолюдську – так, але не українську, бо із входженням до складу Російської імперії Україна померла».

Новий майданчик для дискусій цілком успішно пройшов бойове хрещення, проте вкотре унаочнив тенденцію, що рівень академічної полеміки ще надто далекий від досягнення конструктивних результатів, а опоненти все одно залишаються «при своїх», фокусуючись головним чином на з’ясуванні колись зіпсованих відносин і мимоволі провокуючи присутніх на поділ за принципом pro et contra. Особливо пікантно виглядали питання в стилі Паніковського: «Ну, які у вас такі здобутки?» чи «А скільки у вас того музейного стажу?»

q6d6vX4h2tk

Насамкінець хотілося б згадати філософську байку про диявола, який загадав трьом чортеням зробити найбільші пакості людству. Перший домігся, щоб люди повірили, що Бога нема, другий – навпаки, що нема самого диявола, а третій зародив впевненість, що люди мають багато часу, за що і отримав найбільше схвалення від патрона. Імпреза у Рівному також створювала враження, що часу в повній мірі вистачить і на виступи, і на дискутування. Натомість довелося повертатись додому з думками та емоціями, що бурлять як відьмацький котел. Але в цьому випадку це не промисел винахідливого бісеняти, а заслуга спікерів та організаторів, яким хочеться подякувати і побажати тривалого існування як цій ініціативі, так і успішної реалізації нових планів.

Григорій Стариков,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України (Київ)

UJE98pPjpRc

Пам’ятати, не можна забути: роздуми після конференції «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств»

3XoKlm5lEHo

Серед науковців-гуманітаріїв вже стало доброю традицією весною їхати до Рівного, щоб обговорити актуальні проблеми політики пам’яті. Адже ось вже третій рік поспіль у цьому місті проходить науково-практична конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» (19–20 травня). Близько п’ятдесяти дослідників, що спеціалізуються на відповідній проблематиці, протягом двох днів обговорювали тему цьогорічної зустрічі: «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових вбивств».

Цього року конференція стала ще більш представницькою за складом учасників. Чудово організований захід вдався завдяки основному організатору – громадській організації Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка». Це є черговим прикладом того, що інститути громадянського суспільства можуть діяти не менш ефективно, ніж забюрократизовані державні органи.

Конференція проходила в рамках масштабного проекту «Мнемоніки» «Відродження полікультурності в меморіальному просторі Рівного», що реалізується за сприяння Фонду імені Рози Люксембург. Цей проект спрямований на популяризацію історії етнічних меншин міста, меморіалізацію пам’яті жертв Голокосту і формування в рамках місцевої громади толерантної інклюзивної колективної пам’яті, основи для міжетнічного порозуміння.

Завдання поставлені досить серйозні як за реалізацією, так і за суспільною значущістю. Тому закономірно, що такий масштабний проект розпочався саме з обговорення проблемних питань у науковому середовищі. Конференція є своєрідною моделлю/проекцією, що в спрощеному вигляді відображає сучасний стан memory studies в Україні, з їх сильними та слабкими сторонами. Перш за все радує те, що проблематика колективної пам’яті знаходить свій відгук по всій Україні, про що свідчить географія учасників конференції – від Харкова до Івано-Франківська, від Запоріжжя до Чернігова.

На конференції був порушений цілий спектр актуальних питань: пам’ять і забуття, місця пам’яті та «контрмонументи», примирення і покарання винних, вшанування жертв масових убивств та подолання колективної травми, декомунізація й правосуддя перехідного періоду.

Впало в око, що при заявленій темі «вшанування пам’яті жертв» за кількістю доповідей тема Голодомору значно поступається проблематиці Голокосту. А ще менше представлено Пораймос (геноцид ромів) й трагедія виселення кримських татар. Це може засвідчувати, що тема Голодомору значною мірою вже інстальована до національної пам’яті, що підтверджують соціологічні опитування останніх років. Натомість вшанування жертв Голокосту ще залишається досить проблемним аспектом політики пам’яті. Обговорення в науковому колі трагічної сторінки історії єврейського народу – це лише перший крок до відродження пам’яті про ці події, їх включення до національного наративу та, як результат, формування інклюзивної пам’яті – основи політичної нації. Одначе, цей процес досить тривалий, адже потребує органічного включення пам’яті багатьох етнічних спільнот, що жили та взаємодіяли на теренах сучасної України, в національний ґранднаратив.

У багатьох доповідях йшлося про «історичні травми», «травматичний досвід», «пам’ять про травму» і значно менше про способи подолання/лікування цієї травми. Адже політика пам’яті твориться не лише для минулого (вшанування жертв), а й для сучасного та майбутніх поколінь (формування ідентичностей).

Після конференції при обмірковуванні доповідей, що прозвучали, виник ряд невирішених для мене питань, артикуляція яких, сподіваюсь, допоможе знайти на них відповіді.

  • З бачення Г. Касьяновим пам’яті як конструкту виникає запитання, чи будь-які образи, символи, міфи можна «вбудувати» в пам’ять, чи лише ті, що мають історичну основу? Якщо будь-які – то це не пам’ять, а скоріше історична свідомість якою маніпулюють, а якщо ні – тоді пам’ять не є цілковито конструктом.
  • З доповіді А. Киридон: «Політика пам’яті може мати лише офіційний владний компонент, оскільки можливості впливу неофіційних/опозиційних сил є обмеженими». Чим тоді є діяльність опозиційних сил, що через пресу, телешоу, інтернет та мобілізацію громадської активності (зокрема активно в період 2005–2010 рр.) пропагують історичні наративи альтернативні офіційним? Або чим є діяльність громадських платформ, за прикладом «Мнемоніки», які діють (часто досить успішно) паралельно з державними ініціативами?
  • Із запитання про співвідношення «контрмонументів» та «контрпам’яті». Зрозуміло, що неправомірно ототожнювати ці терміни, зокрема в тому значенні, в якому вони розглядалися, адже в першому випадку йдеться про альтернативну форму репрезентації пам’яті, а в другому – про її альтернативний зміст. «Контрмонументи» як феномен постмодерного дискурсу з його аморфністю, невизначеністю та деканонічністю. Тому і саме поняття «контрмонумент» є таким же аморфним, невизначеним, яке складно вкласти в рамки чіткої дефініції. І знову ж виникає запитання: чи можна поряд з «контрпам’яттю» та «контрмонументами» говорити про «контрполітику пам’яті»?

FipiKA-iyIs I0NRqku6FKs

Після конференції обговорення піднятих на ній тем частково перейшло в мережу Facebook. При чому дискусія між співробітниками колишнього та нинішнього УІНП, Інституту історії та ІПіЕНДу з наукового діалогу перейшла в полемічне змагання за те в кого правильніші терміни, чи хто більше зробив для національної пам’яті. Виникає риторичне запитання: як у такому разі можна говорити про міжетнічне порозуміння, якщо його нема в науковій спільноті? Слід наголосити, що ці розбіжності мають не методологічний, а скоріш особистісний характер.

Тому хотілось би висловити побажання, щоб дискусії між представниками різних наукових інституцій мали за мету досягнення консенсусу, який сприятиме конструктивному творенню політики пам’яті та міжетнічному порозумінню. А такі публічні платформи як рівненська конференція «Політика пам’яті …» мають цьому тільки сприяти.

Volodimir Babka_500x333

                                                                            Володимир Бабка

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя

9-мая-

Вітаємо з Днем пам’яті та примирення і Днем Перемоги!

D899DD4F-F7AB-498F-8AAC-E28ECF71B657_cx0_cy2_cw0_mw1024_s_n_r1

Вже вдруге, починаючи з минулого року, Україна на європейський лад відзначає День пам’яті і примирення. У цьому контексті в нас склалася нова комеморативна практика – 8 травня о 23.00 проводити заходи з нагоди вступу в силу Акту про капітуляцію нацистської Німеччини. А вже 9 травня відзначати День Перемоги.

Зважаючи на сучасні декомунізаційні процеси важливо не втратити особливе значення цього Дня для колективної пам’яті українців. Як стверджує відомий американський історик Т. Снайдер, Україна в першій половині ХХ ст. втратила стільки людських житті внаслідок того, що на її територіях одночасно перебувало два тоталітарних режими – нацистський і радянський.

Сьогоднішній День знаменує крах одного з них – того, людиноненависницького, якому немає аналогів у світовій історії. Адже саме він використав т. зв. індустріальний метод убивства (фабрики смерті, де позбавлено життя мільйони жертв з числа різних націй), силкувався реалізувати таку соціальну інженерію, яка мала призвести до стрімкого скорочення чисельності слов’янських націй тощо.

А тому поразка нацистської Німеччини – поза будь-яким сумнівом надважлива подія новітньої історії. Не в останню чергу завдяки Перемозі ми змогли вижити як нація і вберегти рештки своєї ідентичності. Зберегти задля того, щоб у 1991 р. віднайти в собі сили знову постати на політичній карті Європи як незалежна держава.

Центр студій політикипам’яті та публічної історії «Мнемоніка» вітає всіх зі святами – Днем пам’яті та примирення і Днем Перемоги!

831_651295544

Як подолати соціальну нерівність: «закон Кузнєца»

Сьогодні, 28 квітня 2016 р., у приміщенні Рівненського обласного краєзнавчого музею відбувся захід із нагоди 115 річниці з дня народження лауреата Нобелівської премії в галузі економіки – Саймона Сміта Кузнєца. Професійне становлення відомого економіста відбувалося в Україні. У 1910–1915 рр. Саймон Сміт навчався в Рівненському реальному училищі.

Ще донедавна про цього члена єврейської громади Рівного знали лише експерти. Повернення пам’яті про видатних представників етнічних меншин міста є важливою складовою декомунізаційного процесу. Адже це вагомий вклад у подолання амнезії тоталітарного минулого на пам’ять про полікультурне середовище міста у дорадянську епоху.

Чимало економічних ідей Саймона Сміта актуальні і для наших реалій. Його теза про те, що людина є головним економічним капіталом, сьогодні вже стала аксіомою для економістів. Більшість нинішніх лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки є психологами, які вивчають саме поведінку людини, її цінності, стереотипи, спосіб мислення та контекст прийняття рішень.

Не менш вагоме значення мають і міркування Саймона Сміта з приводу соціальної нерівності, на яку так ратують сьогодні українці. При цьому більшість чомусь бачить порятунок у політичній стратегії «Робін Гуда» – держава повинна справедливо перерозподілити наявні доходи від багатих до бідних.

Згідно з «законом Кузнєца», проблема разючої соціальної нерівності виникає у тих країнах, які стають на шлях стрімкої модернізації. Водночас, вона менше проявляється у низькорозвинутих державах. Однак у цьому останньому випадку можемо вести мову хіба що про рівність більшості в бідності. Економічна ж модернізація держави майже завжди призводить до швидкого зростання соціальної нерівності. Проте ця тенденція не є катастрофічною. Пришвидшені темпи зростання економіки держави з часом призводять до вирівнювання ситуації і народ, вже на вищому щаблі достатку, досягає значної рівності в багатстві.

Теоретині погляди Саймона Сміта спонукають на такі висновки: шлях зростання багатства і подолання нерівності потрібно будувати не через соціалістичні програми перерозподілу статків від багатих до бідних («політику Робін Гуда»), а через економічні реформи, які забезпечать пришвидшене зростання ВВП держави. Адже в Україні не можна побудувати так популярну зараз шведську соціальну систему не досягши рівня економічного розвитку Швеції.

Kuznets_curve

Детальнішу інформацію про економічні погляди Саймона Сміта див. тут.

[robo-gallery id=”355″]

Петро Долганов

(член ГО ЦСПП “Мнемоніка”)

img01_r

У Рівному відбулася промо-зустріч “Поєднання через важку пам’ять”

16 квітня 2016 р. у рамках проекту «Поєднання через важку пам’ять» у Рівному відбулася промо-зустріч, на якій кожен міг висловити свої думки з приводу подій на Волині у 1943 р. Один із найвидатніших філософів сучасності Юрген Хабермас обстоює думку про те, що найважливішою функцією політичних інститутів сьогодні має стати формування відкритого простору для дискусії та діалогу навколо суперечливих соціальних проблем. В україно-польських взаєминах такою суперечливою проблемою є криваві події на Волині у 1943–1944 рр. У зв’язку з цим, проект, який спрямований на пошук тих поляків та українців, які рятували жертв, а не долучалися до злочинів воєнного часу, – є надзвичайно хорошою ініціативою.

Один із найвпливовіших польських публіцистів сучасності А.Міхнік якось написав статтю під назвою «Не сперечаймося про те, хто більше завинив». Саме акцентування уваги на проявах загальнолюдського гуманізму, а не безперервних війнах пам’яті навколо того, хто більше винен, є такою конструктивною ініціативою, яка здатна сформувати платформу для українсько-польського діалогу.

img03_r img10_r

Тому важливо аби ініціатива «Поєднання через важку пам’ять» не переросла для нас у нове «соціалістичне змагання» за те, у представників якої нації рятівників було більше – польської чи української (думка, яка вже почала ширитися в кулуарах рівненських краєзнавців). Адже ця кількість насправді не має принципового значення. Не могло бути польських чи українських проявів людяності в умовах масових убивств – був лише людський гуманізм, який перебуває за межами національних різниць.

Що ж стосується ставлення до волинських подій 1943–1944 рр. з боку політичного істеблішменту й творчої інтелігенції – повністю поділяю думку українського історика Я. Грицака: в інтерпретації цих подій сьогодні немає українського і польського бачення. Є лише ті, що хочуть досягти порозуміння і ті, хто чинить цьому спротив. І ці обидві візії однаковою мірою присутні як в Польщі, так і в Україні.

img05_r img16_r

Було б непогано щоб істеблішмент м. Рівне не тільки підтримував проекти на кшталт «Поєднання через важку пам’ять», але й виступав із власними ініціативами у відповідь. Можливо тоді м. Рівне почнуть розглядати у Польщі не лише місцем героїзації одного з ініціаторів етнічних чисток 1943–1944 рр. із українського боку (пам’ятник Климу Савуру), але й містом, яке готове зробити крок у відповідь задля міжнаціонального порозуміння навколо неоднозначних моментів спільного минулого.

Петро Долганов

(член Правління ГО “ЦСПП “Мнемоніка”)

DSC_0248_1

ЧОМУ ХОДИТИ В КІНОТЕАТР ЦІКАВІШЕ НІЖ У МУЗЕЙ? Суворі українські реалії і європейська практика

Моя друга поїздка на науково-методичний семінар до Кракова підштовхнула до думки переповісти одну історію. Вона присвячена тому, як розвивається музейна справа у країнах Заходу. А ще – як під час подорожі до США у австралійського письменника зламалася валіза і це призвело до появи одного з найцікавіших музеїв у місті Краків.

Письменника звали Томас Кініллі, а продавця валіз – Леопольд Пфефферберг. Зайшовши до його крамниці в містечку Беверлі-Гіллз у 1980 році, Томас Кініллі випадково почув надзвичайно цікаву розповідь власника про його порятунок під час Голокосту.

Schindler,_Oskar

Ця розповідь стала точкою відліку для формування світової слави Оскара Шиндлера. У ній йшлося про діяльність німецького підприємця, який вирішив створити фабрику «Emailwarenfabrik (DEF)» для виготовлення емальованого посуду. Зважаючи на ставлення нацистів до єврейської етнічної меншини, у Шиндлера виникла чудова нагода скористатися дармовою робочою силою, якої він не згаяв. Однак у процесі спілкування зі своїми робітниками та усвідомивши увесь жах подій Голокосту, новоспечений власник фабрики пройнявся ідеєю врятувати життя хоча б частині єврейського народу. Він розпочав вкладати значні кошти у власну місію, вже не переймаючись прибутками. Одним із врятованих працівників фабрики і був продавець валіз у Беверлі-Гіллз Леопольд Пфефферберг. Будучи хорошим переповідачем історій, він дуже зацікавив Томаса Кініллі своєю захоплюючою розповіддю про Шиндлера. Так у 1980 році в австралійського письменника з’явився хороший сюжет для майбутнього роману.

Роман «Ковчег Шиндлера» було опубліковано на початку 1980-х років і нагороджено Букерівською премією. Пронизлива історія Кініллі пройняла відомого кінорежисера Стівена Спілберга, який зрештою вирішив покласти її в основу свого нового фільму, що дістав назву «Список Шиндлера» (1993 рік). Сьогодні вже важко сказати чи світова популярність роману призвела до появи фільму, чи це фільм приніс роману світову популярність. Але екранізація історії власника крамнички валіз із Беверлі-Гіллз у голлівудському фільмі мала неабияке значення. Сказати, що фільм мав успіх буде замало. Нове творіння Спілберга отримало 7 Оскарів, 7 премій BAFTA, 3 «Золотих глобуси» і одну премію Греммі.

Для тих, хто зацікавився історією Оскара Шиндлера – читайте роман Кілліні і дивіться фільм Спілберга. Це надзвичайно глибока і якісна драматургія. Наша ж розповідь присвячена іншому – музею «Фабрика Оскара Шиндлера» у м. Краків. На хвилі надзвичайної популярності фільму «Список Шиндлера», приміщення колишньої фабрики у 2007 р. було перетворено в музей. Не буду переповідати концепцію музею, його структуру, перелік експонатів – всі ці речі сьогодні можна знайти на сайті. Ця історія про те, як прогулянку музеєм можна перетворити із нудної подорожі серед гарно розкладених мертвих експонатів у живу машину часу, яка занурює нашу свідомість в іншу епоху і створює атмосферу присутності та співпереживання подій минулого.

Слово «музей» ще з дитинства викликає у мене такі асоціації: «нудно», «сухо», «сховище красиво розкладених мертвих речей минулого», «награна ліричність, яка зовсім не проймає», «закостенілий консерватизм». Ці особисті асоціації повністю підтверджуються у спілкуванні з друзями та знайомими. Чому так? Я довго шукав відповідь на це питання. Найпростіша з них – брак коштів. Усі музейники ратують на це.

Але відвідини краківського музею «Фабрика Шиндлера» несподівано змінили оцінку ситуації. Нам бракує не тільки і не стільки коштів, як нестандартного мислення. Вся справа в тому, що більшість українських музеїв побудовані на основі старої народній мудрості «краще один раз побачити, ніж сто разів почути».

Одна з головних функцій музею – створити відчуття занурення в епоху. Як ми можемо це зробити? У людини є принаймні 5 органів чуття: зір, слух, нюх, тактильні органи та вестибулярний апарат. Завдяки ним, ми сприймаємо оточуючий світ. На основі принципу їх максимального задіяння працюють сучасні так звані 5 D кінозали.

А як же формують атмосферу присутності більшість українських музеїв. Перш за все вони звертаються тільки до тих органів чуття, які фігурують у вищезазначеній народній мудрості. Проте задіюють їх не надто ефективно. Зір, звісно, надзвичайно важливий у сприйнятті. Але не менш важливо те, що ми бачимо. А бачимо ми в українських музеях красиво розташовані почищені експонати. І не доведи Боже щось лежатиме не на своєму місці. Ну хто повірить у те, що всі ці речі мали такий красивий вигляд та впорядковане розташування коли використовувалися людьми в минулому. Ефект «занурення в епоху» не працює, а експонати сприймаються мертвими речами із давніх епох, що давно канули в Лету.

Не менш важливим для зору є рухоме зображення. На фоні нерухомих об’єктів, які ми природньо спостерігаємо кожного дня, воно здатне привертати особливу увагу. Однак із мультимедійним супроводом експозицій в більшості українських музеїв взагалі, як каже молодь, не склалося. У цьому контексті вони повністю програють кінотеатру, як місцю значно цікавіших розваг. Під цим оглядом наші музеї – це навіть не кіно зразка початку ХХ ст. (адже воно демонструвало рухомі картинки). Їхній рівень – це ранньомодерна епоха ХVІ-ХІХ ст.

Другий орган чуття, до якого звертаються українські музеї – це слух. Але чуємо ми приблизно те, що й бачимо – монотонний ліричний (а того й гірше механічний) голос екскурсовода, який 1000-ий раз відтворює у вигляді слів вже давно завчену текстуальну схему. Складається враження, що більшість екскурсоводів у нас погано обізнані із сучасними технологіями привернення й підтримки уваги відвідувачів. У результаті завершення 2-годинної екскурсії в музеї призводить до зітхання з полегшенням «найгірше вже позаду, тепер можна й розважитися».

Усе вищезазначене про українські музеї було відповіддю на питання «як неправильно конструювати музейні експозиції у ХХІ столітті». Як це робиться правильно нам чудово демонструє приклад вже згадуваного краківського музею. Це приклад музею, який звернений до усіх 5-ти органів чуття людини. Маємо справу з так званим 5 D музеєм.

 

Зір

Зупинюся на кількох візуальних ефектах в музеї, які найбільше вразили. Перш за все відзначу наявність мультимедійних проекторів та сенсорних телеекранів майже в усіх експозиційних залах. Можна підійти до сенсорного каталогу, обрати інформацію чи фільм, які найбільше зацікавили, і споглядати відео, фото, читати текст тощо. А можливо хочете до кінотеатру? Будь-ласка – в одній із кімнат музею розташовано кінотеатр (із сучасним великим монітором), в якому демонструються тематичні фільми. Музей, який перетворив кінотеатр у одну зі своїх експозицій, – шокуюча дивина для тих, хто звик чітко розділяти похід до музею і в кіно як два різних типи задоволення своїх інтелектуальних запитів.

DSC_0075

Для українського туриста, який вперше потрапив до європейського музею, це неабияка дивина. Однак, ці речі не вражають частих відвідувачів європейських музеїв. Мультимедійний супровід сприймається ними як даність. Практика показує, що можна витратити величезні кошти на придбання сучасної апаратури і створити бездарну експозицію. Таких прикладів досить багато. Насичений мультимедійною апаратурою музей – це теж не завжди добре. Особливо, коли ми можемо бачити ці сучасні красиві монітори і одразу розуміти, в якій епосі живемо. За такої ситуації ефект «занурення в минуле» не працюватиме.

Тому наведемо два цікавих приклади того, як можна користуватися сучасними технологіями і не псувати враження від епохи. Приклад перший – мультимедійна проекція без проектора. В одній із експозиційних зал на перший погляд «класична», «звична» стіна демонструє відео-хроніку. І як би ретельно ви не шукали проектор – не знайдете. Можливо це не стіна, а монітор – прощупуємо і розуміємо, що ні, все ж таки це стіна із натягнутого полотнища. Ось така дивина. Проектор вбудовано у саму стіну і ми бачимо лише відео-хроніку з минулого. Сучасні технології зовсім не псують вражень.

Приклад другий – за вікном старий Краків. В одній з експозиційних зал розміщено стареньке віконце якоїсь будівлі міжвоєнного періоду. Зазираємо в нього і потрапляємо прямісінько в центр старого міста. Але це не звичайне вікно – крізь нього ми зазираємо у минуле. Жодних телевізорів, моніторів, проекторів ззовні не побачити. Лише ефект старенького віконця, яке відіграє роль «машини часу».

Описане вище підштовхує до думки – але ж все це коштує сотні тисяч, а то й мільйони. Де нам взяти такі кошти на музейну справу? Відсутність грошей – це вже типове для України виправдання. «Фабрика Шиндлера» є також прикладом того, як можна «дешево і сердито» створити нестандартну візуалізацію без мультимедійних технологій.

Приклад перший: ефект 3 D без 3 D. Оживлена вулиця на «Площі Ринок» стилізована із використанням вертикально встановлених скляних пластин, на які нанесено фото з минулого. Пластини розміщені так, що формують ефект об’ємного тривимірного простору. Ми ніби дійсно потрапляємо на вулиці Кракова у минулому.

DSC_0164

Приклад другий: нестандартні експонати. Чи уявляли ви собі, що стіни та підлога музею можуть бути його експонатами? Коли ми заходимо до зали, стилізованої під вулицю, під ногами замість підлоги помічаємо бруківку. Споглядаємо на стіни і бачимо стару штукатурку, яку наносили із зовнішньої сторони будинків. Заходимо до імпровізованої укріпленої фортеці часів Другої світової війни і спостерігаємо стіни з вибоїнами від влучених снарядів. У експозиційній залі, присвяченій нацистській пропаганді, підлога викладена плиткою із зображенням свастики. Вивчаючи основні компоненти нацистської пропаганди, відвідувачі, разом із тим, топчуться по символіці рейху. Досить незвичний символізм.

IMG_6614

IMG_6598

Насамкінець – справжній фільм жахів для українського музейника: хаотично розкидані експонати у «перукарні» та підвальному приміщенні. Завдяки такому ефекту «творчого безладу» ми розуміємо, що перукарня ніби й сьогодні ще функціонує, а підвальне приміщення із розкиданими речами навколо теж кимось використовується. До нього ніби ще вчора спускався господар.

DSC_0179

 Слух

На відмінну від більшості українських музеїв, на «Фабриці Шиндлера» звернення до нашого слуху – це не лише розповідь екскурсовода про експозицію. Звукові ефекти у багатьох залах є частиною експозиції. Одна із зал музею стилізована під краківський трамвай воєнного часу (ззовні надпис – «не для євреїв»). Заходимо до трамваю «не для євреїв» і не лише бачимо зміну декорацій за його вікнами, але й чуємо характерний звук. Завдяки цьому відчувається ефект реальної поїздки у трамваї. Виходимо на краківську вулицю і чуємо шум гамірної вулиці. Спускаємося до вокзалу – і звісно ж, там характерний для вокзалу лемент. Цей фрейм ні з чим не сплутати. Підходимо до дверей каземату. За його стінами чуються приглушені стогін і крики. Прямо зараз там когось допитують, хтось страждає. Виникає бажання допомогти – смикаємо за ручку жахливих металевих дверей, але вони не піддаються. Всередину потрапити неможливо, оскільки двері, за якими допитують жертву, наглухо закриті.

SAMSUNG CAMERA PICTURES

 

Нюх

А як вам запах епохи? Чи можна його якось передати? Виявляється так. І мені йдеться не про якийсь символізм, а буквальний реальний запах, який змінюється у різних залах експозицій. Саме завдяки йому добре запам’яталися принаймні дві експозиції. Перша з них – це вже згадуване імпровізоване підвальне приміщення із хаотично розкиданими речами-експонатами. Заходите до нього – і в ніздрі одразу є б’є неприємний характерний запах таких приміщень. Затхле повітря ніби переповнює всю залу і швидко виникає бажання негайно залишити цю не надто приємну кімнату. Кому ж бо реально захочеться довго знаходитися у погребі чи підвалі. Ефект занурення працює неперевершено.

Друга експозиція – це краківська перукарня. Суміш запаху мила, парфумів та інших перукарських причандал теж ні з чим не сплутати. У поєднанні з характерним творчим хаосом експонатів це формує враження реально діючої перукарні.

 

Тактильні органи чуття

Більшість експонатів в українських музеях розташовані за склом. Тому доторкнутися до них або неможливо, або ж заборонено. Звісно, цінні експонати з минулого вимагають особливої уваги та догляду. Це не підлягає сумніву. Але чи можна в музеї якось задіяти тактильні органи чуття людини, не зашкодивши при цьому важливим експонатам? Виявляється так. Шершава поверхня стіни на імпровізованій вулиці – це той експонат, до якого можна доторкнутися, прощупати і зрозуміти, що нас не одурюють – ми дійсно знаходимося на вулиці. Підтвердженням цьому також є відчуття бруківки під ногами. І звісно, будьте особливо обережні у підвальному приміщенні, – можна ненароком об щось вдаритися.

При виході із кожного чергового лабіринту експозиційних зал наштовхуємося на цікаву річ – стилізований під минулу епоху штемпель. До нього можна не лише доторкнутися, але й перевірити як він працює. Беремо карточку із надписом «Краків. 20 квітня 1943. Армія Крайова здійснила невдалий замах на керівника СС і поліції Фрідріха Крюгера», просовуємо її у штемпель, натискаємо і отримуємо штамп – «Магістрат м. Краків». Ось так нам надана можливість перевірити як працював штемпель у часи Другої світової війни та винести із собою не лише квиток чи буклет на пам’ять, але й цікавий історичний сувенір. Ніби дрібничка – але приємно.

 

Вестибулярний апарат

Найскладніше в музеї задіяти наш вестибулярний апарат. Така можливість є рідкістю адже більшість експонатів приречені на нерухомість. Однак приклад імпровізованого трамваю «не для євреїв» демонструє нам, як можна змусити нерухомий експонат рухатися. У нашій уяві звісно ж. Опиняючись всередині трамваю ми стикаємося із низкою звукових та зорових ефектів (рух вулиці за вікнами трамваю). Це одразу ж формує враження руху – ми їдемо вулицями старого Кракова.

IMG_6599

 

До яких висновків підштовхує моя розповідь? По-перше, 20 злотих витрачені на квиток були того варті (хоча коли купував його мимоволі виникла думка – за цю суму в гривневому еквіваленті можна було б двічі сходити в 3 D кінозал у м. Рівне). По-друге, музейна справа у країнах Заходу вже давно переступила через епоху пізнього модерну та сміливо крокує постмодерним світом. Навіть наші сусіди із постсоціалістичного табору не лише переймають, але й формують світові тренди у цій сфері. Більшість же українських музеїв продовжують жити ранньомодерними зоровими ефектами нерухомих зображень. Таке відставання може призвести до серйозної кризи музейної справи в Україні. Тому варто пам’ятати, що музей – це місце, яке покликане занурювати нашу свідомість у минулі епохи, а не самим бути раритетом минулого.

Петро Долганов

(Член Правління ГО “ЦСПП “Мнемоніка”)