1373315478_5

Мультиетнічна трагедія під мононаціональними соусами: сучасні наративи про масове вбивство мешканців с. Малин у 1943 р.

(рецензія / анотація основних думок статті

Jared McBride. Contesting the Malyn Massacre: The Legacy of Inter-Ethnic Violence and The Second World War in Eastern Europe [Electronic resource] / Jared McBride // The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies. –. – June 2016. – Number 2405. – 1–49 p.)

thoughtful scholar in black and white2

Масштабні декомунізаційні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, на жаль поки що так і не призвели до кардинального перегляду ключових методологічних принципів у царині політики пам’яті. Заперечення радянських символів часто здійснюється тими ж методами із використанням радянських методології та дискурсу. Одним із найважливіших аспектів цієї проблеми є «націоналізація» тих трагічних сторінок минулого, які пов’язані з періодом Другої світової війни та замовчування (а, іноді, відверте заперечення) більшості злочинів, які чинилися етнічними українцями. Таку етноцентричну віктимізацію долі однієї нації у Другій світовій війні у польському дискурсі часто означують концептом «егоїзм болю». Говорячи лише про жертви серед «своїх», ми, при цьому, часто забуваємо про «своїх» злочинців та «чужих» (інші етнічні групи на території України), які постраждали не менше, а, подекуди, й більше за українців.

Одним із промовистих прикладів такої «націоналізації» трагічного минулого є сучасна українська візія екстермінації мешканців села Малин (нині – с. Малин Млинівського району Рівненської області), вчиненої нацистською окупаційною владою 13 липня 1943 року. Інтерпретації цього окремо взятого прикладу трагічної спадщини Другої світової війни в українському, польському, чеському та радянському дискурсах і присвячено статтю Jared McBride «Contesting the Malyn Massacre: The Legacy of Inter-Ethnic Violence and The Second World War in Eastern Europe» («Змагання за малинську різню: спадщина міжетнічного насильства і Другої світової війни у Східній Європі), нещодавно опубліковану у авторитетному міжнародному виданні «The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies»[1].

Ця стаття є надзвичайно актуальною під оглядом нещодавньої заяви голови Українського інституту національної пам’яті В. В’ятровича про те, що чимало західних істориків, які критикують політику пам’яті в Україні, не працюють із українськими архівами. Тим самим, вони, ніби-то, продовжують жити у полоні радянських стереотипів[2]. Однак здійснений Дж. Макбрайдом аналіз української історіографії про трагічні події у Малині 1943 р. засвідчує прямо протилежне – це наші історики працюють майже виключно з українськими архівами, ігноруючи польські та чеські джерела і тому продовжують артикулювати радянський меморіальний дискурс, але вже під національним соусом. Хоча, звісно, традиція ексклюзивних моноетнічних репрезентацій минулого була властива не лише радянським, але й націоналістичним історикам: адепти обох ідеологій схильні артикулювати есенціалістські цінності (одна з причин, чому колишнім радянським історикам в Україні було відносно легко перейти на націоналістичну позицію).

У цьому дописі не ставлю за мету здійснити глибокий аналіз вищезазначеної статті. Вважаю за необхідне лише коротко резюмувати її основні концепти для українського читача та спонукати його читати статтю в оригіналі. Адже Дж. Макбрайд працював над збором та аналізом матеріалів про «малинську розправу» 1943 р. понад 15 років. Він не лише ґрунтовно вивчив більшість матеріалів українських архівів, присвячених предмету дослідження, але й польські та чеські джерела. Отже, саме цього американського історика важко звинуватити в тому, що він не працює в українських архівах (ймовірно, що за 15 років роботи він вивчив їх не гірше, а то й краще за багатьох українських дослідників Другої світової війни на території Волині).

Прологом статті став короткий опис подій, які сталися у Малині 13 липня 1943 р. Він завершується деякими статистичними даними, які дозволяють усвідомити масштаби масового вбивства. «Загалом під час каральної акції було вбито від 532 до 603 людей. Серед них приблизно 374 жертви були чехами, 132 українцями і 26 поляками. Лише 10 із 120 будинків залишилися недоторканими, інші сотні комор, сараїв та сховищ були підпалені. До вечора 13 липня 1943 р. село Малин перестало існувати» – зазначає автор (с. 9). Вищенаведені статистичні дані не можуть вважатися абсолютно точними через наявні в джерелах суперечності (про що й зазначає дослідник). Дж. Макбрайд з’ясував, що існує принаймні 15 конкуруючих версій, які пояснюють причини знищення с. Малин. Найвідомішими серед них є такі: чехи і / або українці надавали допомогу радянським партизанам; присутність радянських партизан у лікарні; німці виявили малинських українців і / або чехів, які допомагали українським націоналістам; присутність єврейського лікаря у чеському Малині; чехи переховували євреїв; донос українських націоналістів німцям; донос поляків німцям у зв’язку з тим, що село надавало підтримку УПА; вбивство чехами місцевих німців (фольксдойчів); український провокатор, який працював на німців і жив у селі як український націоналіст; присутність радянських військовополонених; Малин переплутали з іншим селом, яке мали знищити. На думку автора статті, усі ці версії є далекими від правди (с. 10). Згідно з його позицією, німці здійснювали нещадну боротьбу із партизанським рухом на Волині. Ймовірно, що в рамках саме цієї злочинної окупаційної політики і було знищено с. Малин (с. 18). Приймати ж на віру одну із вищезазначених версій означало б редукувати сутність проблеми.

Основною ж метою статті став аналіз 3-х головних дискурсивних полів, які експлуатують і привласнюють історію Малина: радянського, українського і польського наративів. Також у статті проаналізовано еволюцію чеського дискурсу про «малинську розправу» з радянського періоду до сучасних політичних реалій.

Аналізуючи радянський дискурс, Дж. Макбрайд зазначає, що перші свідчення про учасників злочину у Малині можна знайти в матеріалах ЧГК (с. 20). У свідченнях ЧГК наявні дані про участь українців і поляків у малинському злочині. У звітах також є свідчення і про колаборацію чехів. Однак цікаво, що фінальний звіт упускає згадки про колаборантів, залишаючи лише свідчення про німецьких злочинців. На думку автора, навряд чи могло існувати етнічно чисте обличчя колаборантів. Це були поліетнічні мішані загони допоміжної поліції (с. 21). Сьогодні українські націоналістичні автори часто підкреслюють польський характер допоміжної поліції та українськість жертв Малина. Але насправді це не так – серед жертв були чехи, українці та поляки, а серед убивць – як поляки, так і українці (с. 23).

Із 1946 р. радянська і чехословацька влади почали здійснювати комеморативні практики вшанування пам’яті жертв малинської трагедії. У чехословацькому містечку Житець було проведено урочисту церемонію відкриття меморіалу жертвам с. Малин. У травні 1947 р. до четвертої річниці трагедії та у зв’язку з переселенням 33 000 волинських чехів, чехословацька влада перейменувала невеличке містечко Frankštát на Новий Малин.

У 1950-ті рр. радянський наратив про Малин еволюціонував від дискурсу про «німецький фашизм» до «німецький фашизм» та «український буржуазний націоналізм». У 1959 р. у Малині та сусідніх селах було знайдено 12 масових поховань. Влада рапортувала про понад 200 жертв УПА. Однак, за словами Дж. Макбрайда, немає жодних доказів того, що саме УПА вбили близько 200 мешканців Малина та сусідніх сіл. Тоді ж були влаштовані публічні похорони жертв, які супроводжувалися антинаціоналістичною риторикою місцевих партійних функціонерів (с. 25). «У 1970-х і 1980-х рр. Малин перетворився у символ спільних страждань чехів, українців та росіян. Низка делегацій подорожували Україною і Чехословаччиною з метою вшанування пам’яті жертв у річниці різанини. Ми можемо спостерігати як Малин послужив уніфікованим символом дружби народів для тих «братніх народів», які разом постраждали від рук українських націоналістів та німецьких фашистів» – висновує автор про роль малинської трагедії у радянському меморативному дискурсі (с. 26).

Що стосується українського дискурсу про Малин, Дж. Макбрайд зазначає таке: «Для багатьох українських істориків, журналістів та історичних акторів превалюючою версією про Малин є така: польський підрозділ поліції під німецьким командуванням допоміг здійснити розправу» (с. 27). На думку дослідника, на відмінну від польських та чеських дискусій, націоналістично налаштовані українські автори, як правило беруть до уваги тільки українські джерела. Також цю розправу українські дослідники часто інтерпретують у контексті українсько-польської війни 1943 р. (одна з українських інтерпретацій «Волинської трагедії» 1943–1944 рр.). Чимало українських авторів некритично використовують пропагандистські листівки УПА, в яких стверджується що поляками та німцями у Малині було вбито 850 українців (і немає жодної згадки про чехів). Таким чином українські історики відтворюють пропаганду УПА у воєнний період, видаючи її за історичну реальність (с. 28).

Для підтвердження своїх думок, Дж. Макбрайд наводить низку прикладів. Зокрема, він посилається на одного із найвідоміших дослідників історії Волині у період Другої світової війни – Володимира Сергійчука. У своїй збірці документів «Поляки на Волині» В. Сергійчук щоб довести польську провину масового вбивства у Малині цитує такого собі Василя Кваша, ніби-то жителя сусіднього села. Кваша зазначає що поляки брали участь у малинській різні і, повертаючись до дому, співали польських націоналістичних пісень. При цьому В. Сергійчук нічого не зазначає про те хто такий Василь Кваша, де він народився і чому він володіє особливими знаннями про ці події. В. Сергійчук також використовує один зі звітів УПА, щоб вплутати поляків не лише у малинську розправу, але і в розправи у 5-ти інших селах, хоча у цих звітах поляки взагалі не згадуються. За словами Дж. Макбрайда В. Сергійчук використовує той же підхід і у випадку з Волинською трагедією: використовує звіт УПА щоб звинуватити поляків у цих подіях, хоча в цьому звіті немає жодної згадки про поляків (с. 29).

У 2003 р. Малин виринає у книзі львівського дослідника Ярослава Ісаєвича. Книга включає в себе дослідження, документи та усні свідчення про польсько-український конфлікт. Дж. Макбрайд висновує, що ця книга наскрізь пронизана переплетенням пам’яті, історії та політики. Всі свідчення очевидців про Малин належать українцям і в кожному з них у злочині звинувачуються лише поляки. (с. 29). В одному зі свідчень, яке Дж. Макбрайд цитує повністю, сучасний мешканець с. Малин Іван Вайнер зазначає, що у малинській розправі німцям допомагали поляки, які розмовляли українською мовою. Взявши повторне інтерв’ю у І. Вайнера, Дж. Макбрайд запитав його чому той переконаний у польському походженні допоміжної поліції, на що не отримав жодної аргументованої відповіді. Як виявилося – це був лише дуже сумнівний особистий здогад мешканця, який у книзі Я. Ісаєвича дивовижним чином постав переконливою тезою зі свідчення очевидця (с. 30).  За словами Дж. Макбрайда, показання І. Вайнера були не поодинокими свідченнями у книзі Ісаєвича, отриманими із використанням сумнівних технік інтерв’ювання.

За словами автора, в багатьох інших популярних свідченнях провина за малинську трагедію покладається на радянських партизан, які ніби-то тероризували мешканців цього села (як доказ наводяться приклади того, як партизани Ковпака і Медведєва тероризували інші села, але власне про с. Малин там нічого не йдеться).

Насамкінець Дж. Макбрайд згадує статтю колишнього солдата УПА Степана Семенюка, написану ним до радикального націоналістичного часопису «Нація і держава». С. Семенюк стверджує, що село було знищене через активну підтримку його чеським населенням УПА. Але при цьому він не наводить жодних переконливих доказів. Дж. Макбрайд стверджує, що немає достатніх свідчень для підтвердження такої поведінки чехів Малина. Загальнорегіональний аналіз же засвідчує протилежне – чимало чехів на Волині підтримували поляків у їх ворожнечі з українцями та допомагали євреям врятуватися від німців та українських націоналістів. Таким чином, за словами дослідника, С. Семенюк робить спробу інкорпорувати малинську розправу до українського націоналістичного наративу (с. 31).

Аналізуючи польський дискурс про с. Малин, Дж. Макбрайд висновує, що польські письменники та історики часто вписують малинську розправу у контекст етнічної чистки, здійсненої УПА на Волині. Таким чином ця позиція дуже схожа на українську, але з протилежного боку. Із польського боку найбільш ґрунтовне дослідження малинської розправи здійснили Владислав та Єва Семашко. У 1990 р. в одній зі своїх публікацій Владислав Семашко стверджує, що німці вбили 603 польських та чеських жителі Малина, не зазначаючи при цьому, що у розправі загинуло лише 26 поляків та нічого не зазначаючи про жертви серед українського населення, які у кількісному співвідношенні були на другому місці після чеських. Не зважаючи на те, що В. Семашко у 1990-х рр. зібрав величезну кількість фактів, які засвідчують етнічну чистку поляків на Волині, його книга має чимало проблем під методологічним оглядом (с. 32). В. Семашко робить висновок, що провина за малинську розправу лежить на німцях, українській поліції та власовцях (с. 33).

Поодиноким польським істориком, який визнав факт ймовірної участі поляків у малинській розправі, за словами Дж. Макбрайда є Г. Мотика. Проте він був покритикований серед своїх колег (Adam Cyr і Andrzej Solak) за некритичне використання українських джерел. Загалом же польський наратив про малинську трагедію дуже схожий до українського.

Чеський дискурс про Малин американський історик означує концептом «Лідице Волині», оскільки у чеських дослідженнях часто проводяться паралелі між вбивством чехів у с. Малин та знищенням нацистами шахтарського селища Лідице, що неподалік від Праги. Чеський дискурс більше орієнтований на вшанування пам’яті ніж звинувачення місцевих колабораціоністів у трагедії (с. 34). За словами Дж. Макбрайда, головна чеська публікація про Малин у повоєнні роки належить Josef Martinovský (Kronika Českého Malína). Він головним чином концентрується на німецькій провині за розправу. Однак бігло згадує також і про участь у ній поляків та українців.

У Чехії посилення інтересу до Малина спостерігалося після 1989 р. Проте більшість досліджень були сконцентровані на вшануванні пам’яті жертв та підкресленні страждань чеського населення під час Другої світової війни. Мало хто з чеських дослідників звертав увагу на участь у розправі місцевих колабораціоністів (головний гнів було спрямовано проти німців). Чеський наратив намагався вписати Малин у віктимний дискурс чеських страждань під час Другої світової війни. Жертви серед українського та польського населення Малина у чеському дискурсі фігурують вкрай рідко (с. 37).

Розглянувши основні тематичні дослідження за темою автор висновує, що можна виокремити 3 найважливіші риси, які з них випливають: по-перше, центральне місце війни та міжетнічного насильства у сучасному соціально-політичному дискурсі Східної Європи; по-друге, усвідомлення значних методологічних проблем, які стоять перед дослідниками цих процесів у майбутньому; по-третє, дефіцит подібних мікродосліджень на Заході, що зумовлює необхідність виправити таку несправедливість (у Європі такі мікроприклади активно досліджуються і чимало знищених нацистами сіл в Італії, Франції й інших західноєвропейських країнах сьогодні посіли чільне місце у публічному пам’яттєвому дискурсі).

Радянський дискурс продовжує переслідувати сучасні українську, польську та чеську історіографії. Поляки продовжують пошук прикладів власних страждань на Волині. Українці наводять с. Малин як приклад власної віктимності. Чехи ж прагнуть вшановувати пам’ять про Малин як символ насильства, яке довелося пережити тільки чехам на Волині (с. 40). При цьому, за словами Дж. Макбрайда, малинська розправа не була актом етнічного насильства щодо окремо взятої групи населення. Він був зруйнований німецькою окупаційною владою в рамках нещадної окупаційної політики щодо всіх мешканців. Участь у цій розправі українських та польських допоміжних загонів є частиною цієї злочинної політики. І це не варто пояснювати виключно польським чи українським націоналізмами. Адже колаборанти були як серед українців, так і серед поляків і вони зі своєї доброї волі виконували злочинні накази нацистської влади часто не з огляду на свої ідеологічні переконання, а через низку інших аполітичних мотивів.

Насамкінець американський дослідник зазначає, що схожа війна пам’яті простежується і у інших прикладах насильства з часів Другої світової війни, які з’являються. Зокрема, це виявлення 367 тіл біля в’язниці Володимир-Волинська. Українські та польські експерти поспішили заявити, що це поляки, розстріляні НКВС у 1940 р. Проте низка інших доказів засвідчує що це тіла євреїв убитих нацистами та їхніми посібниками. Польско-українська солідарність в поясненні місця масового захоронення засвідчує бажання польської сторони знайти якомога більше прикладів радянського насильства над поляками Волині та небажання української влади визнавати факт участі українців у Голокості (с. 41).

Дж. Макбрайд постулює і про значну кількість методологічних проблем які випливають із аналізу сучасних праць про Малин. Це некритичне використання джерел, свідчень очевидців, ангажування наукових досліджень політичною позицією. Брак комунікації між різними історіографіями постає не меншою проблемою. Часто причиною цього браку є політична ангажованість істориків. У випадку з В. Сергійчуком та В. Вятровичем вона чітко простежується, адже ці історики мають можливість працювати не лише з українськими, але й польськими та чеськими джерелами. Проте вони відкидають всі ті джерела, які не вписуються у їхню візію подій у Малині. Малин для них – це лиш ще один доказ польського насильства на Волині. Тому джерела, які це не потверджують цю істину відкидаються (с. 42).

За словами дослідника, випадок Малина також штовхає нас на слизьке релятивне поле визнання багатьох істин цієї трагедії, так популярне в умовах постмодерного дискурсу. Мовляв була польська, чеська, українська та інші істини трагедії. «Проте я стверджую, що такий ескапізм робить погану послугу не лише історичній професії, але й жертвам цих звірств. Невже ми насправді вважаємо, що люди, спалені живцем у цій школі, вважали що існує кілька істин того, чому з ними це відбувається?» – зазначає Дж. Макбрайд (с. 43). Саме тому необхідна безпристрасна важка робота, яка допоможе з’ясувати багато випадків воєнних звірств і чому вони відбувалися.

Вищеозначена ситуація у польському, українському, чеському та радянському дискурсах має чудову просторову репрезентацію на території сучасного с. Малин: наявність чеського меморіалу із переліком виключно чеських жертв, меморіалу українським націоналістам та українським жертвам села (без чеських) і центрального радянського пам’ятника, що колись був покликаний символізувати «дружбу братніх народів», що постраждали від рук нацистських окупантів та їхніх «бандерівських посібників».

[1] Jared McBride. Contesting the Malyn Massacre: The Legacy of Inter-Ethnic Violence and The Second World War in Eastern Europe [Electronic resource] / Jared McBride // The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies. –. – June 2016. – Number 2405. – 1–49 p. – Access mode: https://carlbeckpapers.pitt.edu/ojs/index.php/cbp/article/view/203/221.

[2] Український націоналізм та євреї. Друга точка зору з Володимиром В’ятровичем [Електронний ресурс] // Громадське радіо. – Режим доступу: https://goo.gl/AfwGIK.

Петро Долганов

(опубліковано за згодою автора)