zLF1LFZD4F0

Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів: деякі роздуми з конференції в Рівному

Starikov-min

Не так давно Григорій Грабович, як претендент на Шевченківську премію, замість традиційної у нас гри в парирування нападок на себе і випадів проти опонентів запропонував широку дискусію про стан української гуманітаристики. Вона, на жаль, фактично так і не відбулася, але принаймні проблема була озвучена. Пригадую реакцію знайомого, математика за фахом, який дуже хотів відвідати наукову конференцію, присвячену річниці Конституції Пилипа Орлика. Відбувши першу частину цього заходу, він вийшов з круглими очима, з яких вистрибувало питання: «wtf, bro?». Замість цікавих інтерпретацій та оригінальних думок, він прослухав переказ майже всього того, що знайшов в мережі поверховим пошуком. Природно, що він задався дилемою, чи потрібна така історична наука. Загалом він справедливо ставить питання, бо заходи, що містять у назві словосполучення «наукова конференція», як правило, безкінечно далекі від того, щоб викликати в учасників відчуття/ілюзію, що вони просто стали розумніші, не кажучи вже про мудріше. Тому, чуючи заклики щодо порятунку вітчизняної гуманітаристики, мимоволі згадується девіз залізнонароджених з популярного серіалу «Гра престолів»: «мертве не може померти». Але нижче хотілося б поділитися враженнями про подію, яка якраз є приємним винятком з цієї тенденції.

19–20 травня цього року в Рівному відбулася ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств» організована Українським центром вивчення історії Голокосту та Центром студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка» за підтримки Фонду імені Рози Люксембург. У даному випадку слово «конференція» та шаблонне позиціювання події просто декларує тяглість із заходами двох попередніх років. Фактично це була презентація та апробація нового дискусійного майданчика з мінімальною присутністю офіціозу. Два дні повного занурення в тему, коли панельна дискусія непомітно перетікає в сферу неформального спілкування, підживлювана енергетиком в якості неповторного шарму професора Максима Гона, залишили враження пригоди і головне – надії на можливість самоорганізації гуманітаріїв. На жаль, відео-фіксації не проводилося, тому всі перипетії обговорень залишилися винятково в пам’яті самих учасників. Переважна більшість виступів були цікаві і несли значний провокативний для дискусії потенціал. Сподіваюсь, що вони вийдуть окремою збіркою матеріалів. Тому в огляді основний фокус уваги сконцентрую на кількох дискусіях, однаковою мірою як емоційних, так і цікавих.

Перша з них, яка найбільше збурила присутніх, була спровокована Георгієм Касьяновим. Свій виступ він зробив максимально нейтральним, присвятивши його базовим поняттям історичної політики. Проте частина аудиторії ще перебувала під сильним враженням від інтерв’ю професора «Українській правді» і суперечок з цього приводу на Facebook. Клавіатурні бої мають дещо схожу специфіку з додатковими військовими контингентами в зони збройних конфліктів. JFK передав це дуже влучним виразом: «Парадокс великої пиятики полягає в тому, що скільки б не було випито, все одно зберігається бажання пропустити ще келих». Обговорення почались з тези Касьянова, що УРСР потрібно розглядати не тільки крізь призму репресій та Голодомору 1932/33 рр., але і усвідомити, що саме в цьому квазі-державному утворенні Україна оформилась у своїх теперішніх кордонах, стала індустріальною, більшість населення досягло мінімального рівня грамотності, наближеного до 100%. Доповідач особливо наголошував, що це є історичним фактом і його необхідно прийняти саме в такому вигляді, не затираючи контраргументом, що Україна досягла б цих результатів і без більшовиків, знову фокусуючись на репресивній політиці.

RRc4pQldaho

Хмизом для полум’я дискусії став паралелізм періоду 1917–1920-х рр. та сьогоднішньої війни на сході України. Касьянов тут вказував на наявні елементи громадянської війни. Основний його опонент – Владислав Гриневич наголошував, що сценарій був ідентичний нинішньому: маріонеткові державні утворення, оперті винятково на військовий потенціал більшовиків при мінімальній підтримці українців, тобто аналоги сучасних ДНР/ЛНР. Надалі дискусія закономірно перекочувала на Голодомор 1932/33 рр. У свій час ізраїльський дослідник Єгуда Бауер наголошував, що Голодомор не можна кваліфікувати як геноцид. Одним з його аргументів була вказівка на широку участь у ньому комсомольців-українців. У цьому умовному блоці дискусії пролунало і цікаве визначення поняття «Русского мира» як різновиду етнічного іредентизму, загалом майже тотожного ідеї «Великої України» (в трактуванні наприклад «Патріоту України» і тепер «Азову»).

Цілком закономірно полеміка перейшла і на політику пам’яті в Україні. Професор Касьянов визначив стратегію Українського інституту національної пам’яті (УІНП) як продовження невдалої політики Віктора Ющенка, по суті своїй ексклюзивну з деякими вкрапленнями інклюзивності (пам’ять про радянські репресії щодо кримських татар) та механічним підходом. Як приклад він навів ідею перейменування у Києві проспекту Московський (нейтральної географічної назви) на проспект Степана Бандери. До речі, вже в іншій дискусії доводилося чути думку, що намагання розглядати кримських татар у руслі історії України, а не крізь призму фронтирів Речі Посполитої і Османської імперії, є ексклюзивною моделлю в квадраті.

Виступ Віталія Нахмановича традиційно був багатим на контроверсійні формулювання та високий рівень концептуалізації думок. Лейтмотивом став наголос на тому, що концепт Голокосту наразі перебуває у позаісторичній ситуації. Зокрема, можемо констатувати оформлення певного жорсткого розподілу ролей: євреї – жертви, німці – кати, американці – спостерігачі, європейці – посібники. Україна в цьому сценарії задіяна в парадоксальному квадраті: і кати, і спостерігачі, і посібники, і рятівники. А це в свою чергу є різким дисонансом з родинною пам’яттю про страждання і втрати у війні. Як наслідок такої схематизації маємо не примирення пам’ятей, а навпаки – їхнє розділення і, більше того, окреме функціонування. А звідси випливає підставовий висновок, що українська політична нація ще не склалася, бо весь процес фактично зведено до етнізації, без включення в нього національних меншин, які, в свою чергу, не готові брати в ньому участі, а держава ухиляється від виконання ролі модератора. Як наслідок жертви демонструють ефект «егоїзму болю», вимагаючи пам’ятати їх так, як вони хочуть і не налаштовані миритись з правом інших пам’ятати на свій лад.

UawyLgHNraE

Наступним збудником неспокою стала доповідь Світлани Осіпчук, присвячена «антимонументалізму». Метою таких меморіалів є не глорифікація, а нагадування людям про соціальну відповідальність, зокрема і за трагедії. Проілюстровані вони були на прикладах фонтана Зигмунта Ашрота, «відсутнього будинку», порожньої бібліотеки (в пам’ять про спалені у 1933 р. наицтсами книги), каменів спотикання та ін. Категоричне наполягання модератора дати визначення поняттю «контрмонумент»/«антимонумент»/«немонумент» і спричинило бурхливе обговорення.

Часто формування поняття починається з визначення того, чим об’єкт не є. Брем Стокер назвав основну дефініцію для свого графа Дракули як «не-мертвий». Згодом постали терміни вампір, стрігой, вурдалак, упирь, нежить, умертвіє та ін., а сам образ трансформувався від чудовиська до привабливих персонажів у сучасних аніме та онлайн іграх. Навіть чітко визначені поняття з часом стають розпливчатими, «сірими». Тому намагання будь-що з’ясувати чим є «контрмонумент» дещо нагадували дитячий острах перед темрявою.

В пилу дебатів часто-густо трапляються дуже курйозні речі. Цей захід також не став винятком. Зокрема, оригінальні результати приніс «троллінг» Наума Резніченка. Коли в черговий раз порушилося питання культурної належності Гоголя і він запитав чи відображають «Шинель» та «Ревізор» винятково національні реалії чи мають загальнолюдську проекцію, то у відповідь пролунало, що «загальнолюдську – так, але не українську, бо із входженням до складу Російської імперії Україна померла».

Новий майданчик для дискусій цілком успішно пройшов бойове хрещення, проте вкотре унаочнив тенденцію, що рівень академічної полеміки ще надто далекий від досягнення конструктивних результатів, а опоненти все одно залишаються «при своїх», фокусуючись головним чином на з’ясуванні колись зіпсованих відносин і мимоволі провокуючи присутніх на поділ за принципом pro et contra. Особливо пікантно виглядали питання в стилі Паніковського: «Ну, які у вас такі здобутки?» чи «А скільки у вас того музейного стажу?»

q6d6vX4h2tk

Насамкінець хотілося б згадати філософську байку про диявола, який загадав трьом чортеням зробити найбільші пакості людству. Перший домігся, щоб люди повірили, що Бога нема, другий – навпаки, що нема самого диявола, а третій зародив впевненість, що люди мають багато часу, за що і отримав найбільше схвалення від патрона. Імпреза у Рівному також створювала враження, що часу в повній мірі вистачить і на виступи, і на дискутування. Натомість довелося повертатись додому з думками та емоціями, що бурлять як відьмацький котел. Але в цьому випадку це не промисел винахідливого бісеняти, а заслуга спікерів та організаторів, яким хочеться подякувати і побажати тривалого існування як цій ініціативі, так і успішної реалізації нових планів.

Григорій Стариков,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України (Київ)

UJE98pPjpRc

Пам’ятати, не можна забути: роздуми після конференції «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств»

3XoKlm5lEHo

Серед науковців-гуманітаріїв вже стало доброю традицією весною їхати до Рівного, щоб обговорити актуальні проблеми політики пам’яті. Адже ось вже третій рік поспіль у цьому місті проходить науково-практична конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» (19–20 травня). Близько п’ятдесяти дослідників, що спеціалізуються на відповідній проблематиці, протягом двох днів обговорювали тему цьогорічної зустрічі: «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових вбивств».

Цього року конференція стала ще більш представницькою за складом учасників. Чудово організований захід вдався завдяки основному організатору – громадській організації Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка». Це є черговим прикладом того, що інститути громадянського суспільства можуть діяти не менш ефективно, ніж забюрократизовані державні органи.

Конференція проходила в рамках масштабного проекту «Мнемоніки» «Відродження полікультурності в меморіальному просторі Рівного», що реалізується за сприяння Фонду імені Рози Люксембург. Цей проект спрямований на популяризацію історії етнічних меншин міста, меморіалізацію пам’яті жертв Голокосту і формування в рамках місцевої громади толерантної інклюзивної колективної пам’яті, основи для міжетнічного порозуміння.

Завдання поставлені досить серйозні як за реалізацією, так і за суспільною значущістю. Тому закономірно, що такий масштабний проект розпочався саме з обговорення проблемних питань у науковому середовищі. Конференція є своєрідною моделлю/проекцією, що в спрощеному вигляді відображає сучасний стан memory studies в Україні, з їх сильними та слабкими сторонами. Перш за все радує те, що проблематика колективної пам’яті знаходить свій відгук по всій Україні, про що свідчить географія учасників конференції – від Харкова до Івано-Франківська, від Запоріжжя до Чернігова.

На конференції був порушений цілий спектр актуальних питань: пам’ять і забуття, місця пам’яті та «контрмонументи», примирення і покарання винних, вшанування жертв масових убивств та подолання колективної травми, декомунізація й правосуддя перехідного періоду.

Впало в око, що при заявленій темі «вшанування пам’яті жертв» за кількістю доповідей тема Голодомору значно поступається проблематиці Голокосту. А ще менше представлено Пораймос (геноцид ромів) й трагедія виселення кримських татар. Це може засвідчувати, що тема Голодомору значною мірою вже інстальована до національної пам’яті, що підтверджують соціологічні опитування останніх років. Натомість вшанування жертв Голокосту ще залишається досить проблемним аспектом політики пам’яті. Обговорення в науковому колі трагічної сторінки історії єврейського народу – це лише перший крок до відродження пам’яті про ці події, їх включення до національного наративу та, як результат, формування інклюзивної пам’яті – основи політичної нації. Одначе, цей процес досить тривалий, адже потребує органічного включення пам’яті багатьох етнічних спільнот, що жили та взаємодіяли на теренах сучасної України, в національний ґранднаратив.

У багатьох доповідях йшлося про «історичні травми», «травматичний досвід», «пам’ять про травму» і значно менше про способи подолання/лікування цієї травми. Адже політика пам’яті твориться не лише для минулого (вшанування жертв), а й для сучасного та майбутніх поколінь (формування ідентичностей).

Після конференції при обмірковуванні доповідей, що прозвучали, виник ряд невирішених для мене питань, артикуляція яких, сподіваюсь, допоможе знайти на них відповіді.

  • З бачення Г. Касьяновим пам’яті як конструкту виникає запитання, чи будь-які образи, символи, міфи можна «вбудувати» в пам’ять, чи лише ті, що мають історичну основу? Якщо будь-які – то це не пам’ять, а скоріше історична свідомість якою маніпулюють, а якщо ні – тоді пам’ять не є цілковито конструктом.
  • З доповіді А. Киридон: «Політика пам’яті може мати лише офіційний владний компонент, оскільки можливості впливу неофіційних/опозиційних сил є обмеженими». Чим тоді є діяльність опозиційних сил, що через пресу, телешоу, інтернет та мобілізацію громадської активності (зокрема активно в період 2005–2010 рр.) пропагують історичні наративи альтернативні офіційним? Або чим є діяльність громадських платформ, за прикладом «Мнемоніки», які діють (часто досить успішно) паралельно з державними ініціативами?
  • Із запитання про співвідношення «контрмонументів» та «контрпам’яті». Зрозуміло, що неправомірно ототожнювати ці терміни, зокрема в тому значенні, в якому вони розглядалися, адже в першому випадку йдеться про альтернативну форму репрезентації пам’яті, а в другому – про її альтернативний зміст. «Контрмонументи» як феномен постмодерного дискурсу з його аморфністю, невизначеністю та деканонічністю. Тому і саме поняття «контрмонумент» є таким же аморфним, невизначеним, яке складно вкласти в рамки чіткої дефініції. І знову ж виникає запитання: чи можна поряд з «контрпам’яттю» та «контрмонументами» говорити про «контрполітику пам’яті»?

FipiKA-iyIs I0NRqku6FKs

Після конференції обговорення піднятих на ній тем частково перейшло в мережу Facebook. При чому дискусія між співробітниками колишнього та нинішнього УІНП, Інституту історії та ІПіЕНДу з наукового діалогу перейшла в полемічне змагання за те в кого правильніші терміни, чи хто більше зробив для національної пам’яті. Виникає риторичне запитання: як у такому разі можна говорити про міжетнічне порозуміння, якщо його нема в науковій спільноті? Слід наголосити, що ці розбіжності мають не методологічний, а скоріш особистісний характер.

Тому хотілось би висловити побажання, щоб дискусії між представниками різних наукових інституцій мали за мету досягнення консенсусу, який сприятиме конструктивному творенню політики пам’яті та міжетнічному порозумінню. А такі публічні платформи як рівненська конференція «Політика пам’яті …» мають цьому тільки сприяти.

Volodimir Babka_500x333

                                                                            Володимир Бабка

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя