img01_r

У Рівному відбулася промо-зустріч “Поєднання через важку пам’ять”

16 квітня 2016 р. у рамках проекту «Поєднання через важку пам’ять» у Рівному відбулася промо-зустріч, на якій кожен міг висловити свої думки з приводу подій на Волині у 1943 р. Один із найвидатніших філософів сучасності Юрген Хабермас обстоює думку про те, що найважливішою функцією політичних інститутів сьогодні має стати формування відкритого простору для дискусії та діалогу навколо суперечливих соціальних проблем. В україно-польських взаєминах такою суперечливою проблемою є криваві події на Волині у 1943–1944 рр. У зв’язку з цим, проект, який спрямований на пошук тих поляків та українців, які рятували жертв, а не долучалися до злочинів воєнного часу, – є надзвичайно хорошою ініціативою.

Один із найвпливовіших польських публіцистів сучасності А.Міхнік якось написав статтю під назвою «Не сперечаймося про те, хто більше завинив». Саме акцентування уваги на проявах загальнолюдського гуманізму, а не безперервних війнах пам’яті навколо того, хто більше винен, є такою конструктивною ініціативою, яка здатна сформувати платформу для українсько-польського діалогу.

img03_r img10_r

Тому важливо аби ініціатива «Поєднання через важку пам’ять» не переросла для нас у нове «соціалістичне змагання» за те, у представників якої нації рятівників було більше – польської чи української (думка, яка вже почала ширитися в кулуарах рівненських краєзнавців). Адже ця кількість насправді не має принципового значення. Не могло бути польських чи українських проявів людяності в умовах масових убивств – був лише людський гуманізм, який перебуває за межами національних різниць.

Що ж стосується ставлення до волинських подій 1943–1944 рр. з боку політичного істеблішменту й творчої інтелігенції – повністю поділяю думку українського історика Я. Грицака: в інтерпретації цих подій сьогодні немає українського і польського бачення. Є лише ті, що хочуть досягти порозуміння і ті, хто чинить цьому спротив. І ці обидві візії однаковою мірою присутні як в Польщі, так і в Україні.

img05_r img16_r

Було б непогано щоб істеблішмент м. Рівне не тільки підтримував проекти на кшталт «Поєднання через важку пам’ять», але й виступав із власними ініціативами у відповідь. Можливо тоді м. Рівне почнуть розглядати у Польщі не лише місцем героїзації одного з ініціаторів етнічних чисток 1943–1944 рр. із українського боку (пам’ятник Климу Савуру), але й містом, яке готове зробити крок у відповідь задля міжнаціонального порозуміння навколо неоднозначних моментів спільного минулого.

Петро Долганов

(член Правління ГО “ЦСПП “Мнемоніка”)

Музей жертв Голодомору

Політика пам’яті- теорія і практика Гон М.М.

Політика пам’яті- теорія і практика Гон М. М.

У статті проаналізовано політику пам’яті Української Держави в питанні пошанування жертв різних геноциді – Голодомору, Голокосту та Пораймосу. Автор проаналізував законодавче поле України в цьому питанні, здійснення державою комеморативних практик, проблему включеності символічними елітами жертв Голокосту й геноциду ромів у колективну пам’ять громадян України.

урочище Сосонки - 1

Формування та імплементація меморіального законодавства України П. С. Долганов

Формування та імплементація…

У статті охарактеризовано процес формування та імплементації українського законодавства вшанування пам’яті жертв геноцидів.

rivne3

Символічний простір Рівного П. С. Долганов

Символічний простір Рівного П. С. Долганов

Охарактеризовано процеси символічного переозначення адресних урбанонімів м. Рівне у період незалежності. Здійснено тематичну класифікацію топонімічної системи вербальних маркерів міста у радянський період та в умовах незалежної України. На основі порівняння системи адресних урбанонімів Рівного у двох часових перспективах зроблено висновки щодо ступеня їхньої ідеологічної деколонізації. Визначено рівень внутрішньої деколонізації памятевого простору міста у контексті наявності в ньому вербальних маркеріврепрезентантів поліетнічного минулого Рівного.

images

Геноциди першої половини ХХ ст.

Геноциди першої половини ХХ ст.

Гон М. Геноциди першої половини ХХ століття: порівняльний аналіз. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. – 180 с

Шеллі Вайнер. Повернення до Рівного

 

Шеллі Вайнер. Повернення до Рівного

Спогади рівнянки, яка пережила Голокост завдяки доброті та підтримці української сім’ї Поліщуків. Такі приклади людського гуманізму варті того, щоб про них пам’ятали.
Фільм знято нашими партнерами (Centropa) з Австрії

DSC_0248_1

ЧОМУ ХОДИТИ В КІНОТЕАТР ЦІКАВІШЕ НІЖ У МУЗЕЙ? Суворі українські реалії і європейська практика

Моя друга поїздка на науково-методичний семінар до Кракова підштовхнула до думки переповісти одну історію. Вона присвячена тому, як розвивається музейна справа у країнах Заходу. А ще – як під час подорожі до США у австралійського письменника зламалася валіза і це призвело до появи одного з найцікавіших музеїв у місті Краків.

Письменника звали Томас Кініллі, а продавця валіз – Леопольд Пфефферберг. Зайшовши до його крамниці в містечку Беверлі-Гіллз у 1980 році, Томас Кініллі випадково почув надзвичайно цікаву розповідь власника про його порятунок під час Голокосту.

Schindler,_Oskar

Ця розповідь стала точкою відліку для формування світової слави Оскара Шиндлера. У ній йшлося про діяльність німецького підприємця, який вирішив створити фабрику «Emailwarenfabrik (DEF)» для виготовлення емальованого посуду. Зважаючи на ставлення нацистів до єврейської етнічної меншини, у Шиндлера виникла чудова нагода скористатися дармовою робочою силою, якої він не згаяв. Однак у процесі спілкування зі своїми робітниками та усвідомивши увесь жах подій Голокосту, новоспечений власник фабрики пройнявся ідеєю врятувати життя хоча б частині єврейського народу. Він розпочав вкладати значні кошти у власну місію, вже не переймаючись прибутками. Одним із врятованих працівників фабрики і був продавець валіз у Беверлі-Гіллз Леопольд Пфефферберг. Будучи хорошим переповідачем історій, він дуже зацікавив Томаса Кініллі своєю захоплюючою розповіддю про Шиндлера. Так у 1980 році в австралійського письменника з’явився хороший сюжет для майбутнього роману.

Роман «Ковчег Шиндлера» було опубліковано на початку 1980-х років і нагороджено Букерівською премією. Пронизлива історія Кініллі пройняла відомого кінорежисера Стівена Спілберга, який зрештою вирішив покласти її в основу свого нового фільму, що дістав назву «Список Шиндлера» (1993 рік). Сьогодні вже важко сказати чи світова популярність роману призвела до появи фільму, чи це фільм приніс роману світову популярність. Але екранізація історії власника крамнички валіз із Беверлі-Гіллз у голлівудському фільмі мала неабияке значення. Сказати, що фільм мав успіх буде замало. Нове творіння Спілберга отримало 7 Оскарів, 7 премій BAFTA, 3 «Золотих глобуси» і одну премію Греммі.

Для тих, хто зацікавився історією Оскара Шиндлера – читайте роман Кілліні і дивіться фільм Спілберга. Це надзвичайно глибока і якісна драматургія. Наша ж розповідь присвячена іншому – музею «Фабрика Оскара Шиндлера» у м. Краків. На хвилі надзвичайної популярності фільму «Список Шиндлера», приміщення колишньої фабрики у 2007 р. було перетворено в музей. Не буду переповідати концепцію музею, його структуру, перелік експонатів – всі ці речі сьогодні можна знайти на сайті. Ця історія про те, як прогулянку музеєм можна перетворити із нудної подорожі серед гарно розкладених мертвих експонатів у живу машину часу, яка занурює нашу свідомість в іншу епоху і створює атмосферу присутності та співпереживання подій минулого.

Слово «музей» ще з дитинства викликає у мене такі асоціації: «нудно», «сухо», «сховище красиво розкладених мертвих речей минулого», «награна ліричність, яка зовсім не проймає», «закостенілий консерватизм». Ці особисті асоціації повністю підтверджуються у спілкуванні з друзями та знайомими. Чому так? Я довго шукав відповідь на це питання. Найпростіша з них – брак коштів. Усі музейники ратують на це.

Але відвідини краківського музею «Фабрика Шиндлера» несподівано змінили оцінку ситуації. Нам бракує не тільки і не стільки коштів, як нестандартного мислення. Вся справа в тому, що більшість українських музеїв побудовані на основі старої народній мудрості «краще один раз побачити, ніж сто разів почути».

Одна з головних функцій музею – створити відчуття занурення в епоху. Як ми можемо це зробити? У людини є принаймні 5 органів чуття: зір, слух, нюх, тактильні органи та вестибулярний апарат. Завдяки ним, ми сприймаємо оточуючий світ. На основі принципу їх максимального задіяння працюють сучасні так звані 5 D кінозали.

А як же формують атмосферу присутності більшість українських музеїв. Перш за все вони звертаються тільки до тих органів чуття, які фігурують у вищезазначеній народній мудрості. Проте задіюють їх не надто ефективно. Зір, звісно, надзвичайно важливий у сприйнятті. Але не менш важливо те, що ми бачимо. А бачимо ми в українських музеях красиво розташовані почищені експонати. І не доведи Боже щось лежатиме не на своєму місці. Ну хто повірить у те, що всі ці речі мали такий красивий вигляд та впорядковане розташування коли використовувалися людьми в минулому. Ефект «занурення в епоху» не працює, а експонати сприймаються мертвими речами із давніх епох, що давно канули в Лету.

Не менш важливим для зору є рухоме зображення. На фоні нерухомих об’єктів, які ми природньо спостерігаємо кожного дня, воно здатне привертати особливу увагу. Однак із мультимедійним супроводом експозицій в більшості українських музеїв взагалі, як каже молодь, не склалося. У цьому контексті вони повністю програють кінотеатру, як місцю значно цікавіших розваг. Під цим оглядом наші музеї – це навіть не кіно зразка початку ХХ ст. (адже воно демонструвало рухомі картинки). Їхній рівень – це ранньомодерна епоха ХVІ-ХІХ ст.

Другий орган чуття, до якого звертаються українські музеї – це слух. Але чуємо ми приблизно те, що й бачимо – монотонний ліричний (а того й гірше механічний) голос екскурсовода, який 1000-ий раз відтворює у вигляді слів вже давно завчену текстуальну схему. Складається враження, що більшість екскурсоводів у нас погано обізнані із сучасними технологіями привернення й підтримки уваги відвідувачів. У результаті завершення 2-годинної екскурсії в музеї призводить до зітхання з полегшенням «найгірше вже позаду, тепер можна й розважитися».

Усе вищезазначене про українські музеї було відповіддю на питання «як неправильно конструювати музейні експозиції у ХХІ столітті». Як це робиться правильно нам чудово демонструє приклад вже згадуваного краківського музею. Це приклад музею, який звернений до усіх 5-ти органів чуття людини. Маємо справу з так званим 5 D музеєм.

 

Зір

Зупинюся на кількох візуальних ефектах в музеї, які найбільше вразили. Перш за все відзначу наявність мультимедійних проекторів та сенсорних телеекранів майже в усіх експозиційних залах. Можна підійти до сенсорного каталогу, обрати інформацію чи фільм, які найбільше зацікавили, і споглядати відео, фото, читати текст тощо. А можливо хочете до кінотеатру? Будь-ласка – в одній із кімнат музею розташовано кінотеатр (із сучасним великим монітором), в якому демонструються тематичні фільми. Музей, який перетворив кінотеатр у одну зі своїх експозицій, – шокуюча дивина для тих, хто звик чітко розділяти похід до музею і в кіно як два різних типи задоволення своїх інтелектуальних запитів.

DSC_0075

Для українського туриста, який вперше потрапив до європейського музею, це неабияка дивина. Однак, ці речі не вражають частих відвідувачів європейських музеїв. Мультимедійний супровід сприймається ними як даність. Практика показує, що можна витратити величезні кошти на придбання сучасної апаратури і створити бездарну експозицію. Таких прикладів досить багато. Насичений мультимедійною апаратурою музей – це теж не завжди добре. Особливо, коли ми можемо бачити ці сучасні красиві монітори і одразу розуміти, в якій епосі живемо. За такої ситуації ефект «занурення в минуле» не працюватиме.

Тому наведемо два цікавих приклади того, як можна користуватися сучасними технологіями і не псувати враження від епохи. Приклад перший – мультимедійна проекція без проектора. В одній із експозиційних зал на перший погляд «класична», «звична» стіна демонструє відео-хроніку. І як би ретельно ви не шукали проектор – не знайдете. Можливо це не стіна, а монітор – прощупуємо і розуміємо, що ні, все ж таки це стіна із натягнутого полотнища. Ось така дивина. Проектор вбудовано у саму стіну і ми бачимо лише відео-хроніку з минулого. Сучасні технології зовсім не псують вражень.

Приклад другий – за вікном старий Краків. В одній з експозиційних зал розміщено стареньке віконце якоїсь будівлі міжвоєнного періоду. Зазираємо в нього і потрапляємо прямісінько в центр старого міста. Але це не звичайне вікно – крізь нього ми зазираємо у минуле. Жодних телевізорів, моніторів, проекторів ззовні не побачити. Лише ефект старенького віконця, яке відіграє роль «машини часу».

Описане вище підштовхує до думки – але ж все це коштує сотні тисяч, а то й мільйони. Де нам взяти такі кошти на музейну справу? Відсутність грошей – це вже типове для України виправдання. «Фабрика Шиндлера» є також прикладом того, як можна «дешево і сердито» створити нестандартну візуалізацію без мультимедійних технологій.

Приклад перший: ефект 3 D без 3 D. Оживлена вулиця на «Площі Ринок» стилізована із використанням вертикально встановлених скляних пластин, на які нанесено фото з минулого. Пластини розміщені так, що формують ефект об’ємного тривимірного простору. Ми ніби дійсно потрапляємо на вулиці Кракова у минулому.

DSC_0164

Приклад другий: нестандартні експонати. Чи уявляли ви собі, що стіни та підлога музею можуть бути його експонатами? Коли ми заходимо до зали, стилізованої під вулицю, під ногами замість підлоги помічаємо бруківку. Споглядаємо на стіни і бачимо стару штукатурку, яку наносили із зовнішньої сторони будинків. Заходимо до імпровізованої укріпленої фортеці часів Другої світової війни і спостерігаємо стіни з вибоїнами від влучених снарядів. У експозиційній залі, присвяченій нацистській пропаганді, підлога викладена плиткою із зображенням свастики. Вивчаючи основні компоненти нацистської пропаганди, відвідувачі, разом із тим, топчуться по символіці рейху. Досить незвичний символізм.

IMG_6614

IMG_6598

Насамкінець – справжній фільм жахів для українського музейника: хаотично розкидані експонати у «перукарні» та підвальному приміщенні. Завдяки такому ефекту «творчого безладу» ми розуміємо, що перукарня ніби й сьогодні ще функціонує, а підвальне приміщення із розкиданими речами навколо теж кимось використовується. До нього ніби ще вчора спускався господар.

DSC_0179

 Слух

На відмінну від більшості українських музеїв, на «Фабриці Шиндлера» звернення до нашого слуху – це не лише розповідь екскурсовода про експозицію. Звукові ефекти у багатьох залах є частиною експозиції. Одна із зал музею стилізована під краківський трамвай воєнного часу (ззовні надпис – «не для євреїв»). Заходимо до трамваю «не для євреїв» і не лише бачимо зміну декорацій за його вікнами, але й чуємо характерний звук. Завдяки цьому відчувається ефект реальної поїздки у трамваї. Виходимо на краківську вулицю і чуємо шум гамірної вулиці. Спускаємося до вокзалу – і звісно ж, там характерний для вокзалу лемент. Цей фрейм ні з чим не сплутати. Підходимо до дверей каземату. За його стінами чуються приглушені стогін і крики. Прямо зараз там когось допитують, хтось страждає. Виникає бажання допомогти – смикаємо за ручку жахливих металевих дверей, але вони не піддаються. Всередину потрапити неможливо, оскільки двері, за якими допитують жертву, наглухо закриті.

SAMSUNG CAMERA PICTURES

 

Нюх

А як вам запах епохи? Чи можна його якось передати? Виявляється так. І мені йдеться не про якийсь символізм, а буквальний реальний запах, який змінюється у різних залах експозицій. Саме завдяки йому добре запам’яталися принаймні дві експозиції. Перша з них – це вже згадуване імпровізоване підвальне приміщення із хаотично розкиданими речами-експонатами. Заходите до нього – і в ніздрі одразу є б’є неприємний характерний запах таких приміщень. Затхле повітря ніби переповнює всю залу і швидко виникає бажання негайно залишити цю не надто приємну кімнату. Кому ж бо реально захочеться довго знаходитися у погребі чи підвалі. Ефект занурення працює неперевершено.

Друга експозиція – це краківська перукарня. Суміш запаху мила, парфумів та інших перукарських причандал теж ні з чим не сплутати. У поєднанні з характерним творчим хаосом експонатів це формує враження реально діючої перукарні.

 

Тактильні органи чуття

Більшість експонатів в українських музеях розташовані за склом. Тому доторкнутися до них або неможливо, або ж заборонено. Звісно, цінні експонати з минулого вимагають особливої уваги та догляду. Це не підлягає сумніву. Але чи можна в музеї якось задіяти тактильні органи чуття людини, не зашкодивши при цьому важливим експонатам? Виявляється так. Шершава поверхня стіни на імпровізованій вулиці – це той експонат, до якого можна доторкнутися, прощупати і зрозуміти, що нас не одурюють – ми дійсно знаходимося на вулиці. Підтвердженням цьому також є відчуття бруківки під ногами. І звісно, будьте особливо обережні у підвальному приміщенні, – можна ненароком об щось вдаритися.

При виході із кожного чергового лабіринту експозиційних зал наштовхуємося на цікаву річ – стилізований під минулу епоху штемпель. До нього можна не лише доторкнутися, але й перевірити як він працює. Беремо карточку із надписом «Краків. 20 квітня 1943. Армія Крайова здійснила невдалий замах на керівника СС і поліції Фрідріха Крюгера», просовуємо її у штемпель, натискаємо і отримуємо штамп – «Магістрат м. Краків». Ось так нам надана можливість перевірити як працював штемпель у часи Другої світової війни та винести із собою не лише квиток чи буклет на пам’ять, але й цікавий історичний сувенір. Ніби дрібничка – але приємно.

 

Вестибулярний апарат

Найскладніше в музеї задіяти наш вестибулярний апарат. Така можливість є рідкістю адже більшість експонатів приречені на нерухомість. Однак приклад імпровізованого трамваю «не для євреїв» демонструє нам, як можна змусити нерухомий експонат рухатися. У нашій уяві звісно ж. Опиняючись всередині трамваю ми стикаємося із низкою звукових та зорових ефектів (рух вулиці за вікнами трамваю). Це одразу ж формує враження руху – ми їдемо вулицями старого Кракова.

IMG_6599

 

До яких висновків підштовхує моя розповідь? По-перше, 20 злотих витрачені на квиток були того варті (хоча коли купував його мимоволі виникла думка – за цю суму в гривневому еквіваленті можна було б двічі сходити в 3 D кінозал у м. Рівне). По-друге, музейна справа у країнах Заходу вже давно переступила через епоху пізнього модерну та сміливо крокує постмодерним світом. Навіть наші сусіди із постсоціалістичного табору не лише переймають, але й формують світові тренди у цій сфері. Більшість же українських музеїв продовжують жити ранньомодерними зоровими ефектами нерухомих зображень. Таке відставання може призвести до серйозної кризи музейної справи в Україні. Тому варто пам’ятати, що музей – це місце, яке покликане занурювати нашу свідомість у минулі епохи, а не самим бути раритетом минулого.

Петро Долганов

(Член Правління ГО “ЦСПП “Мнемоніка”)

На семінарі у Кракові

Члени ГО «ЦСПП «Мнемоніка» взяли участь у науково-методичному семінарі

2016-04-09 17.15.35   Изображение 222   Изображение 230

Члени ГО «ЦСПП «Мнемоніка» взяли участь у науково-методичному семінарі наших партнерів «Centropa» (8-10 квітня 2016 р., м. Краків).

Серед найцікавіших проблем, які обговорювалися на семінарі:

– як вшановують пам’ять жертв Голокосту в країнах ЄС і Україні;

– інноваційні методики викладання історії геноцидів;

– як повернути пам’ять про єврейське минуле України до колективної пам’яті українців.